вівторок, 24 березня 2020 р.

Видатні родини Полтавщини (В)

ВАЦЕНКИ
Серед мистецьких родин Полтавщини не можна обійти увагою родину Ваценків.
Тетяна Федорівна Ваценко за фахом учитель образотворчого мистецтва. Працювала керівником студії образотворчого мистецтва будинку культури і творчості ПТМЗ, вчителем образтворчого мистецтва.

Робота художником у Полтавській обласній філармонії надала їй можливість створювати афіші, декоррації, реквізиту , оформлення сцени та дитячих програм.
Творча атмосфера, що панує у філармонії надихнула художницю до власної творчості.  Тетяна Федорівна – визнаний на Полтавщині майстер народної творчості (виготовлення ниткових іграшок, писанкарство, витинанки). Відроджуючи ці давні , традиційні, але призабуті види народного мистецтва, майстриня найбільше уваги приділяє витинанці. Вона створює вишукані, наповнені глибоким змістом, витонченою методикою ліній та національним колоритом витинанки, які є своєрідним проявом генетичної пам’яті поколінь. Вона учасниця багатьох обласних та Всекураїнських виставок і конкурсів. У 2012 р. Т. Ваценко була учасницею міжнародного Ягелонського ярмарку народних майстрів у Любліні (Польща).
З 1996 р. Т. Ваценко входить до обласного літературного обєднання  «Полтавські джерела».
Вона є автором віршів, ілюстрації до яких створює самостійно.  Особливо полюбляє писати для дітей. Але зараз, коли йде війна, серце не може мовчати, народжуються рядки, сповнені болю, віри та надії. Її вірші увійшли до збірки «Молюсь за тебе, Україно…: поети Полтавщини – Героям Майдану і АТО»
Коли достигнуть яблука в садах,
Хай врешті прийде мир на Україну…
Лелеки позлітаються на дах
І стануть символом відродження з руїни!
Донька майстрині теж Тетяна виготовляє прикраси із бісеру.

Для її робіт характерна складна техніка. Юна майстриня стверджує українське походження техніки бісероплетіння, займається дослідженням його історії. Син Т. Ваценко Олексій – бандурист. Майстриня пишається своїми дітьми і говорить, що вони надихають її на творчість.

ВИШНЕВЕЦЬКІ
Український князівський рід Вишневецьких відомий своїми яскравими особистостями по усій території України від Волині до Лівобережжя, а також за її межами від ХIV до XVII ст. Родовим гніздом Вишневецьких було м. Вишнівець на Волині. Володіння роду спочатку знаходилися переважно на Волині, а з 80-х рр. XVI cт. Ще й на Лівобережній Україні (Лубенщина, Роменщина та ін.). Князі Вишневецькі відіграли помітну роль в історії України, хоча історичні постаті їхнього роду дуже різні.
Олександр Михайлович Вишневецький став володарем земель Посулля, розбудував містечко Лубно (нинішні Лубни), заснував Густинський і Ладинський  монастирі. Швидкий економічний розвиток посульських земель за Вишневецького приваблювало на цю землю нових поселенців. Територія швидко і бурхливо розвивалася і багатіла. Місто Лубни росло і будувалося також за часів Михайла Олександровича Вишневецького.
Раїна Вишневецька (Могилянка), дружина Михайла Вишневецького відома українська меценатка. Була палкою ревнителькою православ’я.Стала співзасновницею трьох монастирів у своїх володіннях на Лівобережній Україні – Густинського Свято-Троїцького монастиря, Ладинського Свято-Покровського монастиря. Лубенського Мгарського Спасо-Преображенського монастиря.

Можна стверджувати, що за 30 років (1589-1618) Вишневецькі у «задніпрянських місцевостях» зробили дуже багато: заселили береги Сули від дельти до Ромнів і береги Удаю від дельти до Прилук.
Ярема Вишневецький – один із наймогутніших магнатів Речі Посполитої, володар обширних земель на Лівобережній Україні із центром у місті Лубнах. До володінь Вишневецьких на Лівобережжі входило 53 великих і малих населених пункти, серед яких Лубни, Ромни, Глинськ, Пирятин, Чорнухи, Комишня, Полтава, Хорол, Мгар, Снітин, Сенча, Лохвиця, Манжелія та ін. Як вважає відомий історик Л. Падалка, тільки    на Полтавщині у маєтностях Вишневецьких проживало 140 тис. чоловік. Постать Яреми Вишневецького розглядається сучасними істориками досить не однозначно. Зокрема його називали «найзліснішим ворогом і гонителем козацьким».



ВОЛКЕНШТЕЙНИ
Родина Волкенштейнів здавна відома і шанована у Полтаві.
Волкенштейни з’явилися в Росії на початку XVIII ст., коли австрійський офіцер Йоган фон Волкенштейн був прийнятий Петром І на службу в російську армію. Дослужився до генерал-майора, одержав російське дворянство і графа. Зтого часу всі чоловіки з роду Волкенштейнів були військовими . Всі за винятком Олександра Волкенштейна.

Всупереч волі батьків він, виходець із аристократичної сім’ї стає лікарем. У студентські роки О. Волкенштейн потрапляє у середовище революційно налаштованої молоді. Його було заарештовано, після звільнення він через Червоний Хрест вступає до сербської армії і їде лікарем в Болгарію, де на той час був театр військових дій російсько-турецької війни.
Після закінчення війни О. Волкенштейн влаштовується земським лікарем у м. Кобеляках, згодом переселяється у Полтаву. Його садиба стає осередком громадського і революційного руху в місті.
У перші роки радянської влади лікар Волкенштейн разом із В. Короленком проводив велику роботу: рятував безпритульних дітей, надавав допомогу голодуючим. Завдяки його турботі в Полтаві були організовані дитячі профілакторії, дитяча туберкульозна лікарня, а згодом і лікарня для дорослих, якою він певний час завідував. До глибокої старості О. Волкенштейн займався не тільки лікуванням хворих, а також широкою громадською діяльністю.
Усе життя О. Волкенштейна оточували блискучі і неординарні особистості. Його перша дружина стала учасницею революційної терористичної організації. Її було заарештовано і винесено смертний вирок, замінений пізніше на сибірську каторгу. Вона залишилася для лікаря Волкенштейна єдиним великим коханням на все життя.

Друга дружина – Ольга Степанівна Засядько була зразком гуманізму і самопожертви. Вона стала другою матір’ю дітям О. Волкенштейна, пізніше виховувала його онуків. Підтримувала чоловіка у всіх його благодійних і гуманних починаннях.
Письменник В. Астафьєв згадує про свого військового командира часів Другої світової війни «знає мови. Музику, літературу, характер суровий, але справедливий. Цим командиром був онук полтавського лікаря Сергій Сергійович Волкенштейн, який продовжив офіцерські традиції родини. Він пройшов усю війну, дослужився до генерала, одержав звання Героя Радянського Союзу, прожив довге і героїчне життя. Його родичка залишила записи про останні роки його життя. Там є такі слова: «Говорив, що все життя хотів, як його дідусь-толстовець, не вбивати людей, але все повернулося так. Що батьківщині, народу треба було служити, бути військовим, воювати…»



Немає коментарів:

Дописати коментар