середа, 25 березня 2020 р.

Видатні родини Полтавщини (Г)

ГАЛАГАНИ
Галагани – козацько-старшинський, згодом дворянський рід другої половини ХVII – початку ХХ ст. Родоначальником вважається реєстровий козак містечка Омельник (зараз с. Омельник Кременчуцького району) Іван Галаган. Його син Гнат Галаган - козацький полковник, учасник Північної війни. Зрадив гетьмана Мазепу, перейшов на сторону російської армії. Отримав великі маєтності на Лівобережжі від гетьмана І. Скоропадського. Жорстокою і владною рукою і хитрістю і військовою майстерністю примножував він свої статки.  Але, свого часу, був відомий як фундатор храмів і благодійник.
Серед інших маєтностей належало йому с. Сокиринці  Прилуцького повіту (тепер Чернігівської області) згідно з гетьманським універсалом  з 1716 р. Кілька поколінь роду Галаганів створили у цій місцевості зразковий садово-парковий комплекс, який вражав уяву тогочасних гостей поміщиків Галаганів вишуканістю архітектурних форм і розкішшю.
Родина Галаганів примножувала свою славу і статки військовою і державною службою, вигідними шлюбами з представниками давніх і славних родів. Вони були вдалими господарями і вправними фінансистами.

Блискучою і видатною особистістю свого часу був Григорій Павлович Галаган – громадський діяч, українофіл, меценат, великий поміщик на Полтавщині і Чернігівщині. Маючи великі земельні володіння й тисячі кріпаків, Григорій Галаган, здавалося, мав би захищати кріпосницький усторій держави, однак в 1850-х роках він заявляє про себе, як про активного прихильника скасування кріпацтва. Враховуючи такі переконання Григорія Павловича, його у 1858 році запрошують працювати до «редакційної колегії», яка займалася підготовкою майбутньої селянської реформи. Він послідовно відстоював інтереси українського селянства. В 1861 році він без зволікання відпустив на волю всіх своїх кріпаків.
Він мав дружні стосунки з  Т. Шевченком, П. Кулішем, М. Максимовичем, В. Антоновичем. М. Драгомановим, М. Лисенком, братами Жемчужниковими та іншими прогресивними особистостями свого часу. Його кріпаком був кобзар О. Вересай. Г. Галаган звільнив його з кріпацтва, підтримував фінансово. Вересай доживав віку в Сокиринцях, де й був похований.
Г. Галаган заснував у рідному селі Сокиринцях перше в Україні Ощадно-позикове товариство (народний кооперативний банк). Багато сил і коштів Г. Галаган вклав у розвиток народної освіти. За його ініціативи й матеріальної допомоги відкрито Прилуцьку чоловічу і жіночу гімназії, ремісничі училища, кілька народних шкіл, Сокиринське народне училище та школи у своїх економіях,  багато інших навчальних закладів. Професор Ф. Міщенко в некролозі на смерть  Г. Галагана писав: «…Потребность живого дела, угасшую только с его смертью, он носил в самом себе; главным стимулом к проявлению этой потребности служило сознание многосложных нужд времени… усилило внем зажду служения обществу и народу, он, откликаясь личным трудом, щедрими пожертвованиями, сердечным участием на разнообразнейшие запроси жизни, как бы спешил создать достойный пам’ятник себе…».
Родина Галаганів залишила по собі добру пам’ять, своїми благодіяннями на території історичної Полтавщини і всієї Лівобережної України.

ГЕРЦИКИ
Представники окремих родів Гетьманщини, зокрема таких як Герцики, стали свідками і сучасниками багатьох історичних подій: Хмельниччини, боротьби козацької старшини за політичну владу, національно- визвольних змагань, інкорпорацію України Російською імперією.
Відомості про Герциків збереглися в джерелах пізнього середньовіччя. Міщанська єврейська родина Герциків із незапам’ятних часів жила в Умані. З невідомих причин ще в першій половині XVII ст. подружжя Герциків переїздить до Полтави. Їх син Павло Семенович, окрім освіченості, вирізнявся вмінням ладити як із старшиною так і з рядовими козаками. Отже, службовими сходами він піднімався дуже швидко. До 1675 р. Павло Герцик обіймав посаду полкового писаря, а потім дослужився до рангу полковника Полтавського полку. Брав участь у Азовських походах. Безпосередньо помітною особою він став коли козацькі загони у складі царської армії здобули фортецю Кизикермен у пониззі Дніпра. Від гетьмана І. Мазепи він одержаву володіння Вакуленці, Василівку, Стасовці, Яківці поблизу Полтави. Дбав старшина і про духовне, був меценатом. Його коштом побудовано поблизу Ближніх печер у Києво-Печерській лаврі монастир на честь Воздвиження.
Його син, Григорій Герцик, був наказним полтавським полковником (1705), виявився одним з найбільш відданих і палких прибічників І. Мазепи та П. Орлика. Після Полтавської битви 1709 р. разом з Мазепою і шведським королем Карлом XII відступив у Бендери. Супроводжував у еміграції П. Орлика, після обрання якого гетьманом був призначений генеральним осавулом (1711-1719). З 1720р. виконував таємні доручення гетьмана у Польщі де й був заарештований московськими агентами, вивезений до Росії, де і помер.
Увесь Герциківський рід за вірність Мазепі потрапив в опалу. Драматичні події вдарили по шляхетній родині, негативно позначились на нащадках: вони назавжди зійшли з політичної арени України, загубилися серед рядових мешканців Полтавщини.


ГНІДИЧ
Гнідичі (Гніденки, Гнєдичі) – козацько-старшинський, згодом дворянський рід, що походить від «славетного пана» та «товариша значного військового Якова Гнідича. Його син Онисим був котелевським сотником, а молодший син Мелетій – ігуменом Лебединського Пустинно-Микільського монастиря. Серед Гнідичів можна зустріти котелевськихЮ охтирських, куземинських сотників.  За розвідками знавця українських родоводів  В. Модзалевського, останнім котелевський сотник був дід Гнідича – Петро Осипович. Батько майбутнього поета, Іван Петрович, ніякої влади вже не мав так само, як і маєтностей.
Микола Іванович – поет і перекладач. Працював у Петербурзькій Публічній імператорській бібліотеці. Основна його праця – переклад російською мовою «Іліади» Гомера вважається шедевром перекладацької роботи. «Я прощаюсь с миром, - Гомер им для меня будет», - так писав М. Гнідич, приступаючи до перекладу «Іліади». Ця титанічна праця отримала одностайне схвалення і захват, особливо з боку О. Пушкіна. Непідкупний і непоступливий В. Бєлінський дещо пізніше скаже, що «… постигнуть дух, божественную простоту и пластическую красоту древних греков было суджено на Руси пока только одному Гнедичу».

Микола Іванович з великою любов’ю ставився до України, її культури, обстоював думку про суверенність свого народу. Літературознавець П. Ротач стверджує, що М. Гнідич працював над історією України-Малоросії; українські мотиви відчутні в його російських віршах. Помираючи, М. Гнідич заповів рідному місту свою великі і цінну бібліотеку.
Двоюрідний його племінник Петро Петорвич Гнідич – театральний критик, драматург, перекладач, мистецтвознавець. Він завідував трупою Александринського театру в Санкт-Петербурзі, редагував журнал «Север» та «Ежегодник Императорских театров». Його оповідання, п’єси, повісті, вірші, гуморески, театральні рецензії, статті друкувалися у столичних журналах.
Рід Гнідичів внесено до Родовідних книг Полтавської та Харківської губерній.


ГОГОЛЬ
Здавна відомий на Полтавщині рід Гоголів-Яновських. У цьому роду, напевне, ще до XVII ст. розмежувалося дві гілки – Яновських (священицького чину) та Гоголів (козацької служби).  Гоголі-Яновські – козацько-старшинський, згодом дворянський рід, що походить від Якова Гоголя (перша половина XVII cт.). Родовід по чоловічій лінії пов’язаний зі знатними козацькими родами в Україні часів гетьманщини.
Бабуся М. В. Гоголя Тетяна Лизогуб була правнучкою гетьмана Лівобережної України І. Скоропадського і праправнучкою Правобережного  гетьмана П. Дорошенка. Отже, вона стала  представницею сузір’я старовинних українських родів: Лизогубів, Дорошенків, Скоропадських, Танських, Забіл. За велінням долі Т. Лизогуб через палке кохання таємно обвінчалася з полковим писарем Опанасом Гоголем-Яновським, предки якого були священиками і їхній рід не значився у дворянстві. Саме з цієї причини благословення на шлюб їм дано не було. Це подружжя було оспівано  М. Гоголем у повісті «Старосвітські поміщики». Пізніше Опанасу Гоголю-Яновському вдалося записати свій рід до Дворянської родовідної книги    Полтавської губернії.
За родинними переказами, до роду Гоголів-Яновських належав наказний гетьман Правобережної  України Остап Гоголь.
Прославив свій рід на весь світ письменник М. В. Гоголь, та славетні його предки теж мали вплив у середовищі козацькому, релігійному, письменницькому.
Батько письменника Василь Гоголь-Яновський народився у сім’ї миргородського полкового писаря. Був людиною освіченою, культурною, мав літературні і театральні задатки, писав вірші. Керував домашнім театром у маєтку Д. Трощинського, виступав постановником та актором, а часом автором п’єс чи водевілів з українського народного побуту. Намір здійснити постановки комедій батька в Петербурзі мав його син М. Гоголь. Окремі ситуації й типи з батькових комедій він використав у своїй творчості, а уривки – як епіграфи в повісті «Сорочинський ярмарок».

Прізвище Гоголь стало гордістю вітчизняної та  світової культури, але сам письменник не продовжив роду. Неодружений постійний мандрівник він майже все своє життя прожив на чужині.
Рід продовжили тільки сестри письменника. Племінник М. Гоголя М. Биков одружився з онукою О. Пушкіна – так поєдналися два славетних роди.


ГОРЛЕНКО
Український козацько-старшинський, з XVIII cт. дворянський рід. Походив від реєстрових козаків Прилуцької сотні Прилуцького полку Яцька та Лазаря Горленків. Царським указом прилуцькому полковнику Лазарю Горленку було пожалуване дворянство. Він загинув під час  бунту козаків Прилуцького полку. Його син Дмитро Лазаревич Горленко – прилуцький полковник і наказний гетьман був прибічником І. Мазепи.
Два вихідці з роду Горленків поповнили ряди вищого духовенства. Павло Дмитрович (чернече ім’я Пархомій) закінчив Київську академію. 1725 року висвячений у сан ієромонаха Києво-Печерської лаври. Іоаким Андрійович (чернече ім’я Іоасаф) народився в сім’ї полковника прилуцького полку Андрія Горленка. Його мати була дочкою гетьмана Д. Апостола. В 1737 році призначений ігуменом  Лубенського Мгарського Спасо-Преображенського монастиря.  Будучи істинно добрим пастирем, Іоасаф ще при житті користувався повагою пастви за істинно благочестиве і подвижницьке життя. Після смерті його було канонізовано. Понад півтора століття зберігалися його нетлінні мощі в Троїцькому соборі монастиря в Бєлгороді.
Горленки увійшли в історію України як меценати мистецтв та фундатори культових споруд. Андрій Горленко – полтавський полковник разом із полтавською полковою старшиною фінансував будівництво у Полтаві  міського соборного храму Успіння Пресвятої Богородиці.
Нащадки з роду Горленків поповнювали ряди бунчукових і військових товаришів, сотників, військових канцеляристів, сужили в армії, були статськими чиновниками.

ГРЕБІНКА
Із козацького стану Грабянок-Гребінок вийшло чимало відважних лицарів України. Але цей рід умів тримати і шаблю, і перо, і пензель. Серед його численних вихідців були літописці, поети й малярі.
В. Модзалевський вважає, що рід витікає від Мусія Гребінника – реєстрового козака Лютенської сотні Полтавського полку (1649 р.).
Григорій Іванович Гребінка – гадяцький полковник брав участь у всіх походах наприкінці XVII cт., був посланцем П. Полубтка до Петербурга, де заарештований і кинутий до Петропавлівської фортеці, повернувся в Україну лише після смерті Петра I.
Найвищого злету сягнули Євген та Микола Гребінки: перший – класик української літератури, другий – видатний архітектор, вихованець Петербурзької академії мистецтв.
Далеко, откуда к нам вест метели,
Где страшно морозы трещат,
Где сдвинулись дружно и сосны и ели,
Казацкие кости лежат.
Казак и просил, и молил, умирая,
Насыпать курган в головах:
Пускай на кургане калина родная
Красуется в ярких плодах.
Пусть вольные птицы, садясь на калине,
Порой прощебечут и мне,
Мне, бедному, весть на холодной чужбине
О милой, родной стороне!
Так писав про свою далеку батьківщину поет Є. Гребінка у Петербурзі. Потрапивши до столиці від всіма силами допомагав своїм родичам та знайомим переїхати до столиці, де було більше можливостей проявити себе, зробити кар’єру. «Поміж москалями» він зустрів цілу колонію освічених українців. «Все присутственные места, все академии, все университеты наводнены земляками», - писав він із столиці.
У той час на тлі моди на «народність» почав зростати попит на українську екзотику. Твори  Є. Гребінки принесли йому велику популярність у російській столиці. Його оповідання, вірші,повісті і романи були присвячені Україні, її побуту, легендам, повір’ям.  «Нема в світі кращого місця, як Полтавська губернія», - писав він. Лише 36 літ відміряла доля Є. Гребінці, значну частину свого дорослого життя він прожив у російському Петербурзі, але заповідав і був похований у своїй українській землі.

Світову славу Є. Гребінці приніс романс на його слова «Очи черные».
Как люблю я вас! Как боюсь я вас!
Знать увидел вас я в недобрый час.
Ох, не даром вы глубины темней!
Вижу плаям в вас я победное:
Сожжено на нем серце бедное.
Ці слова нашого земляка линуть уже понад півтора століття зі сцен України, Росії, Польщі, Словаччини, Італії, Іспанії, Великобританії, Франції, США і Канади.
Не кожному відомо, що рід Гребінок уславив не лише український письменник Євген Гребінка, а і його брат Микола.
Архітектор Микола Павлович Гребінка був людиною феноменальної працездатності та порядності. Сучасники стверджували , що яук мінімум восьма частина Петербурга побудована за його проектами. Газета «Русский инвалид» від 4 березня 1860 р. писала про будинки за його проектами: «Все здесь продумано, обдумано и отличается великолепным вкусом, что делает величайшую честь искусству архітектора академіка Гребенки». За свою натхненну будівничу працю зодчий М. Гребінка був нагороджений орденами Святого Володимира, Святого Станіслава, Святої Анни. Та найвищою нагородою для архітектора стали вдячна людська пам’ять і споруджені ним та зведені за його проектами будинки.
Леонід Євгенович Гребінка (внучатий племінник письменника) ще один із письменницьких талантів родини Гребінок. У 1920-х роках Л. Гребінка працював у Києві журналістом, він писав вірші, що друкувалися у тогочасних часописах. 1930 р. побачила світ збірка його віршів «Радість чорноземна», вона була зустрінута нищівною критикою. Л. Гребінка відійшов від літературної діяльності і змушений був переїхати до Москви, де працював над перекладами літературних творів.
Є. Снесарьова згадує про Л. Гребінку: «Говорив він гарячково, надто коли розмова заходила про Україну, її несвободу, залежність від Росії… Він дуже грамотно висловлював свої думки, мова його була насичена синонімами, метафорами. Свої переклади Шекспіра він інколи читав мені як знавцю англійської мови». У 1941 р. його було заарештовано за антирадянську діяльність і засуджено до 10 років позбавлення волі. 1942 року Л. Гребінка помер. Так загинув , не розквітнувши, ще один талант родини Гребінок.
Дочка Є. Гребінки Надія Євгенівна отримала освіту в київському пансіоні. Служила сестрою милосердя у Полтавському дворянському притулку на добровільних засадах за їжу та житло. У закладі вона  стала просто необхідною, всі щиро полюбили її. Пізніше, отримала пенсію, але, «звикнувши до тяжкого труда», вона доглядала за хворими солдатами та офіцерами у Московській військовій богадільні. Зберігся вірш «Християнка», що його сучасник присвятив подвижниці:
Себя посвятила ты делу святому,
В жизни наметила цель ты одну:
Давать облегчение страдальцу больному,
Бальзам облегченья лить в душу ему,
Ты всюду приносиш радость живую,
И всем милосердия служиш сестрой.

ГРИБАН
Прізвище Грибан відоме серед інтелектуальної і мистецької еліти Полтави з багатьох причин. Відоме воно із межами Полтавщини.
Ганна Петрівна Грибан відома полтавцям перш за все як директор видавництва «Дивосвіт» - людина харизматична, залюблена у свою справу.
Видавництво створене 1999 року і складова успіху те, що Ганна Петрівна професійний видавець – закінчила поліграфічний інститут імені І. Федорова, за фахом художник-ілюстратор книги. Пані Ганна згадує: «Я змалечку любила читати й малювати. Батьки всіляко підтримували ці захоплення. Незважаючи на досить скрутне матеріальне становище, у домі завжди було багато книжок, олівців, паперу для малювання…».
За роки діяльності видавництво «Дивосвіт» дало путівку в життя великій кількості книжок – підручників, краєзнавчих, поетичних, прозових, дитячих видань. Список замовників теж чималий. Серед них – учені, письменники, літературознавці, педагоги, поети, люди різні за освітою, віком, уподобаннями, але всі вони непересічні особистості, з якими збагачуєш інтелект, розширюєш кругозір, отримуєш незабутні хвилини духовного спілкування.
«Книжка не тільки джерело інформації, - схвильовано говорить Ганна Петрівна, - вона скоріше витвір мистецтва. Адже в неї вкладено стільки праці, розуму й таланту різних людей. Перш за все, це автор. Від автора естафета переходить до редактора, згодом до роботи береться оператор комп’ютерної верстки. Велике значення має художньо-технічне оформлення, дизайн – від зовнішнього вигляду книги залежить як швидко вона знайде свого читача».
До цього питання пані Грибан ставиться особливо прискіпливо. Деякі книжки береться проілюструвати сама.
Спілкуючись не один рік із полтавськими письменниками у Ганни Грибан поступово сформувалася ідея відкрити магазин, де були б представлені всі книжки, які побачили світ на теренах Полтавщини. Так виник магазин-виставка «Полтавська книга». Його створено з єдиною метою: дати можливість полтавським авторам і полтавським видавництвам ознайомити широкий загал зі своїми творчими доробками. Це єдиний магазин такого роду в Україні. Тут не лише продають книги і популяризують друковану продукцію, а й ведеться громадська робота: організовують фотовиставки, виставки живопису, зустрічі з письменниками.

Ось так працює Ганна Грибан – видавець, ентузіаст своєї справи і просто небайдужа людина.
Доля поєднала дві непересічні особистості, поряд із Ганною Петрівною життям крокує «приваблива з погляду мистецького обдарування постать» - Микола Федорович Грибан.
М. Грибан – професійний художник, графік, монументаліст.
Вищу освіту одержав у Львові в Національній академії мистецтв. Під час навчання захопився художньою графікою під впливом видатного українського графіка І. Остафійчука.
Перший період творчості митця (до початку 1990-х) пов’язаний із творенням монументальних панно, вітражів, мозаїк і графіки; наступні два десятиліття присвячені виключно графіці.
Мистецтвознавець В. Ханко, аналізуючи творчість М. Грибана зазначає, « …графіка серед грона пластичних мистецтв у Полтаві в недалекому минулому посідала досить скромне місце». Мистецтвознавець В. Рак зазначає, що лише кілька років тому у виставкових залах почали з’являтися графічні твори – суспільство вже «доросло» до графіки, до розуміння її непростої мови.
В. Рак говорить про М. Грибана: «Микола Федорович працює з живим матеріалом, із живими враженнями, з таємницею життя – уміє бачити найголовніше, мінімальними засобами створює образи: лінія, штрих, два кольори – чорне й біле… Він чаклує, відчуваючи таємницю ритму, а це -  одна з головних таємниць життя. Унього є чому навчитися».
Тематика робіт митця розмаїта: людина в гармонії зі світом природи, людина в сільському й урбанізованому середовищах, захоплення минулим, занурення у прадавні часи. У 2009 році М. Грибану присвоєно звання «Заслужений працівник культури України».
У 2011 році роботи М. Грибана були виставлені у «Золотій залі» Українського фонду культури у Києві. Художник-графік О. Красильникова сказала на відкритті виставки: «… це роботи дуже високого рівня: витончені, образні…». Роботи Миколи Федоровича неможливо переглянути швидко – над ними треба подумати, проаналізувати побачене, відкриваючи для себе їхній зміст.

В. Ханко підкреслив: «Перед нами постає повноцінний мистецький спадок талановитого маестро з Полтави. Його творчість органічно ввійшла в мистецький плин нашого краю. Своїм пером, пензлем чи різцем він творить непроминальні роботи, що підносять дух і приносять радість засобами  краси».

Немає коментарів:

Дописати коментар