Презентація видання, присвяченого 125-річному ювілею Полтавської ОУНБ ім. І. П. Котляревського

29 вересня відділ краєзнавства провів презентацію бібліографічного покажчика "Полтавській обласній універсальній науковій бібліотеці імені І. П. Котляревського -125".  Головний упорядник видання - провідний бібліотекар відділу краєзнавства Карпенко Лариса Миколаївна.

 Створення бібліографічного покажчика для працівника бібліотеки це завжди тривала скрупульозна і дуже відповідальна робота. Але коли одержуєш і тримаєш у руках результат своєї праці. то забуваєш складності  й відчуваєш зокрема вдячність видавцям, які оформили наш труд у такий презентабельний вигляд.

Ідея створення бібліографічного покажчика, де були б зібрані всі друковані матеріали, з’явилася у нашому відділі уже досить давно, адже матеріалів за 125 років назбиралося б навіть на книгу з історії бібліотеки.

За час існування краєзнавчого каталогу від 1947 р. було зафіксовано матерал про нашу бібліотеку, наші попередники попрацювали досить добросовісно і нам залишалося лише перевірити публікації де візо і систематизувати. Але місцеві періодичні видання від 1940 до 1946 року доводилося перелистувати по сторінці й збирати статті буквально по крупинці. У процесі роботи ми для себе відкривали багато нового, змогли до року і місяця уточнити час створення кількох відділів бібліотеки, відкрили нові імена працівників, читачів, дарувальників.
Результатом роботи став бібліографічний покажчик «Полтавській обласній універсальній науковій бібліотеці ім. І. П. Котляревського – 125». Ми – працівники відділу краєзнавства Полтавської обласної наукової бібліотеки - можемо і повинні пишатися тим, що  вперше в 125-річній історії бібліотеки  систематизували і видали друком бібліографічний покажчик з історії бібліотеки від її створення до сьогодення.
Особливою нашою гордістю є нечисленні, на жаль, документи  із рідкісного краєзнавчого фонду. Дуже жаль, що буремні часи, числені переїзди не сприяли збереженню безцінних видань. Але зберігся «Алфавитный каталог Полтавской общественной библиотеки» (1913 р.),» Каталог Полтавской общественной библиотеки» датовані 1896 та 1905 роками. «Отчеты Полтавской общественной библиотеки датовані 1897,  та періодом від 1900 до 1907  років.
Ці книги є безцінними у дослідженні історії створення нашої книгозбірні.

Мета створеного нами бібліографічного покажчика  – ознайомити широкий загал з діяльністю наукової книгозбірні протягом її 125 річного існування, показати її сучасну місію та розкрити основні напрямки роботи.
Матеріал у покажчику має хронологічне групування, тобто матеріал розміщено за роками публікації. У межах хронологічної рубрики (одного року) позиції розміщені за абеткою. Позиції (1220) у покажчику пронумеровано.
Основним джерелом пошуку літератури були каталоги та картотеки Полтавської обласної універсальної наукової бібліотеки імені І. П. Котляревського.
Хронологічні рамки добору літератури: 1896-2020 рр. Добір матеріалу завершено у червні 2020 року.
З виходом краєзнавчого видання привітала адміністрація Бібліотеки: 

Тетяна Іванівна Зеленська, директор ПОУНБ;

 

 

Надія Володимирівна Влезько, заступник директора з наукової роботи;

 

 

Людмила Миколаївна Власенко, заступник диреткора з інформаційних технологій.

 

 

 

Приємно, що на презентацію завітали добрі друзі - науковці, краєзнавці, які вже багато років не лише користуються фондами нашої бібліотеки, а й беруть активну участь у його комплектуванні - дарують підписки на періодичні видання, дарують книги.

 

 

Тож у Всеукраїнський день бібліотек є прекрасна нагода подякувати Віктору Миколайовичу Самородову, Борису Юрійовичу Тристанову, Ігорю Валерійовичу Козюрі та багатьом нашим читачам за всебічну підтримку! Ми працюємо для вас, дорогі читачі!!!

Чарівність старих видань

30 вересня відзначаємо Всеукраїнський день бібліотек.
З давніх-давен книгозбірні були цінні своїми фондами. Сьогодні бібліотека є зберігачем книжкових пам’яток, які мають свою унікальну історію та свій шлях до читача.

Нашій бібліотеці вже 125 років. Вона є однією з найстаріших бібліотек Полтавщини. На книжковій виставці ми представили різноманітні видання – художні твори, біографічні, статистичні матеріали, звіти, літературу з історії, мистецтва, природознавства, археології, етнографії тощо. Родзинкою виставки є те, що всі книги – це або місцеві видання, тобто надруковані у Полтаві, або видання творів авторів Полтавщини чи матеріалів, що стосуються нашого краю. Хронологічні рамки – 1920-1957 рр.
Найперше і найстаріше видання – біографічний нарис про Григорія Сковороду (Катеринослав, 1920). «Світ ловив мене, але не піймав». Чи багато знайдеться між нами таких, у кого вистачить сили, щоб так усе життя віддати одній заповіді й одмовитися від усіх спокус гріха? – запитує авторка нарису Софія Русова.
Дуже гарно художньо оформлене видання Леоніда Глібова «Байки» (1938). На обкладинці розміщено портрет автора, а навколо портрета витіснене прізвище, назву і зображено героїв творів – білочка, лисичка, ведмідь. Ілюстрував видання художник Б. Фрідкін. Простіші у оформленні, але не менші цінні від того твори Панаса Мирного «Дитячі літа Чіпки» (1923), В. Г. Короленка «Сон Макара» (1935).
Неабиякий інтерес представляють наступні видання – «Население Полтавской губернии по данным переписи 1920 года» (численность населения, возрастной состав, грамотность, национальный состав); довідник «Вся Полтавщина на 1930 рік»; «Бюджет м. Полтави на 1940 рік»; «Список абонентов Полтавской городской телефонной сети станом на 1 березня 1941 року»; «Визволена Полтавщина» (1944); збірник документів «Німецькі окупанти на Полтавщині» (1947).
Центральне місце у науковій спадщині Симона Наріжного посідає фундаментальна книга «Українська еміграція. Культурна праця української еміграції між двома світовими війнами», перша 600-сторінкова частина якої з 830 документальними фотографіями видана у 1942 р у Празі. Книга експонується на виставці у відділі краєзнавства. До Полтави книга потрапила у 1998 році від академіка НАН України, професора Пряшівського університету (Словаччина), мистецтвознавця, українознавця Миколи Івановича Мушинки.
У виданні «Записки Полтавського наукового товариства при Всеукраїнській академії наук» (Полтава, 1928) коротко у хронологічному порядку проінформовано про діяльність цього Товариства за 1919-1927 рр. та подано цікаві дослідження Гр. Коваленка «Криниці в народній мітології», В. Станіславського «Спогади про Панаса Мирного» та ін.

Тож ласкаво просимо ознайомитися з цінними та рідкісними виданнями на книжковій виставці «Чарівність старих видань», яка діятиме у відділі краєзнавства до кінця вересня 2020 року.

Телеміст «Поруч з І. П. Котляревським»

Телеміст «Поруч з І. П. Котляревським» відбувся з нашими добрими друзями й партнерами - Полтавським літературно-меморіальним музеєм І. П. Котляревського.

Музейники показали чудову виставку творчого доробку членів НСНМУ Наталії Дігтяр (розпис по склу) та Тетяни Саєнко (лялька-мотанка).
А бібліотекарі відділу краєзнавства, у свою чергу, розповідали про книжки. Природньо, що бібліотека, яка носить ім’я славетного земляка, активно вивчає книжкову спадщину письменника й широко її популяризує. Минулого року відзначалося 250-річному ювілею І. П. Котляревського, а позаминулого - 220- річчя з дня виходу в світ «Енеїди» І. П. Котляревського, яка увіковічнила самого автора.

Сьогодні бібліотекарі організували віртуальну мандрівку "У світ Івана Котляревського", під час якої ознайомили з останніми виданнями, присвяченими дослідженням творчості письменника (Нахлік Є. Іван Котляревський у рецепції Івана Франка (2019)) і показали раритети - видання Енеїди 1842 року та дослідженням біографії Котляревського істориком І. Ф. Павловським (1905), а також багато інших видань, що заслуговують на увагу дослідників.

«В книжковій пам’яті миттєвості війни (Друга світова війна у дзеркалі літератури)»

Відділ краєзнавства Полтавської обласної наукової універсальної бібліотеки ім. І. П. Котляревського підготував виставку «В книжковій пам’яті миттєвості війни (Друга світова війна у дзеркалі літератури)».
Початок Другої світової війни спричинив різні настрої. Довгих і страшних чотири роки військові дії відбувалися на території України. Більшість митців України відгукнулась на воєнні події з патріотичним піднесенням і закликами звільнити рідну землю від загарбників. Події воєнного лихоліття знайшли відображення у творах художньої літератури не одного покоління майстрів слова. Але більшість української інтелігенції, особливо ті її представники, хто на собі відчув більшовицький терор, усвідомлювала, що ні фашистський, ні сталінський режими не сприятимуть розвиткові української культури.  
В післявоєнний період літературний процес в Україні знову активізується. Було видано друком твори молодих письменників воєнного і повоєнного покоління. В Україні в повоєнний період митці зазнавали всебічних нападок та критики. їх звинувачували в «українському буржуазному націоналізмі» та «космополітизмі». У центрі уваги тогочасної літератури було парадне зображення війни, радісне уславлення перемоги. Мажорні нотки звучали і в творах на сучасну тему. Тогочасна література характеризується схематизмом і декларативністю. Колишні полонені, мільйони людей, котрі перебували на окупованій території, зазнавали утисків і репресій. Замовчувалася й творчість представників української діаспори. Природньо, патріотичні літературні і не лише літературні твори стали вагомою складовою здобутої перемоги. Однак у повоєнні роки безперечні успіхи в розвитку культури, включаючи здобутки в сфері літератури та мистецтва, значною мірою нівелювалися догматизмом тоталітарної системи.

 

Письменники Полтавщини мають свій внесок у пласт художньої літератури, присвяченої Другій світовій війні. Найбільш хвилюючими є твори учорашніх школярів і студентів, котрим судилося із класу чи аудиторії ступити у фронтові окопи. Саме вони, учорашні юнаки, найболючіше відчули жахи воєнного лихоліття і вихлюпнули свій біль, страх, ненависть і любов на сторінки художніх творів. Майстер художнього слова, неперевершений український прозаїк Олесь Гончар перші свої твори написав на фронті і присвячені вони війні, окупації, підпіллю.
Його трилогія «Прапороносці» (1948 р.) увійшла до скарбниці вітчизняної літератури. Тема Другої світової війни лейтмотивом проходить через усе життя і всю літературну творчість Олеся Терентійовича, але у жодному його романі так щемно і болюче не звучить тема війни, смерті, юності, кохання, як у романі «Людина і зброя».
Сам О. Гончар у післямові до одного із видань роману писав: «Які вони були, ті – далекі? Все людське було їм притаманне, різними були їхні здібності, темпераменти, мрії, кожен міг помітити якийсь гандж у своєму характері, однак з певністю можна сказати: не було серед них бездуховних, не було безликих, святе синівське почуття наснажувало їх мужністю, живило їхню духовність. Сформовані в гуманістичній атмосфері студентських аудиторій та бібліотек, виховані на інтернаціональних і національних духовних цінностях, ці люди вміли любити, вміли дорожити святинями, тим-то в грізний час випробувань вони не могли дозволити собі  сумнівів та рефлексій, їхнім переконанням відповідав тільки цей, єдино можливий найсуворіший вибір». Такими вони були, студбатівці початку 40-х, таким був сам автор, який писав роман про себе, про своїх друзів, аби ми, завіртувалізоване покоління з початку ХХІ століття, почули, побачили і захотіли їх зрозуміти.
«Над Полтавою летіло бабине літо…» - так починається повість О. Гончара «Земля гуде». Повість присвячена Нескореній Полтавчанці підпільниці Лялі Убийвовк. Саме так називалася група юних патріотів - «Нескорена Полтавчанка». Олесь Терентійович побував у Полтаві, зустрівся з батьком героїні майбутнього твору – відомим полтавським лікарем К. Убийвовком - відвідав будинок у якому виросла улюблена дочка, одиначка, відмінниця, красуня, що загинула від ворожої кулі «за те, що я не можу іти проти власної совісті» (так писала Ляля у своєму останньому листі до батька).
Ще один письменник-фронтовик, наш земляк П. Лубенський через декілька років після визволення Полтави написав про Лялю п’єсу «Нескорена полтавчанка», що мала аншлаги у післявоєнному полтавському театрі.
Іще один видатний полтавський письменник, юність якого обпалила Друга світова – Павло Загребельний. Усе життя він проніс на собі тавро військовополоненого, в’язня концтаборів. Неперевершений майстер історичного роману написав майже біографічний твір «Дума про Невмирущого». Тяжкі поранення, фашистські табори смерті… і одвічна жага життя, попри всі незгоди, підзаголовок роману: історія недокінченого життя.

Письменник В. Малик – визнаний в Україні автор цілої низки захоплюючих історичних романів свого часу написав повість «Двоє над прірвою» про непересічну долю льотчика Другої світової війни. То є художній твір, але відомі імена льотчиків-полтавців із захоплюючими героїчними долями. Наш земляк Анатолій Хорунжий і російський льотчик Михайло Девятаєв у лютому 1945 р. втекли на викраденому літаку із ворожого полону на острові Узедом у Балтійському морі. Захоплююча повість «Втеча з острова Узедом» про те, що за обставин бойового життя на війні можна опинитися в полоні, але не стати полоненим.
Видатний полтавець І. Бабак із того покоління юнаків, що із студентської лави пішли на фронт. «Літаючим барсом» називали його однополчани-покришкінці за мужність і швидку реакцію у повітряних боях. Після війни Іван Ілліч обрав найбільш мирну професію – він став учителем і виховав не одне покоління полтавців.
Легендарна доля Івана Даценка варта захоплюючого авантюрного роману в стилі Голівуду. Герой Радянського Союзу, льотчик Іван Даценко багато років вважався загиблим під час виконання бойового завдання у 1944 р.
Майже через сорок років після закінчення Другої світової війни виявилося, що льотчик потрапив у полон, волею долі опинився у США, де з часом став вождем індіанського племені з іменем Пронизуючий вогонь.

Роман-хроніка М. Сарма-Соколовського, уперше опублікований у журналі «Київ» 1997 р., розповідає про раніше закриту для пересічного українця тему діяльності українського національного підпілля у Полтаві часів окупації 1941-1942 рр.
Про героїчну і трагічну долю Південно-Західного фронту в 1941 р. на теренах Полтавщини розповість роман С. Терсанова «Окруженцы». Роман ґрунтується на мемуарах очевидців та історичних документах.
Не можливо не згадати непересічну героїчну особистість часів Другої Світової: Двічі Герой Радянського Союзу, партизанський генерал Сидір Артемович Ковпак. Багато творів художньої літератури присвячено цій героїчній постаті, але найціннішими вважаються мемуари самого С. Ковпака, де описаний героїчний і трагічний шлях партизанського з’єднання від Путивля до Карпат (саме так називається книга).
Воєнні події залишили відбиток на житті і долях мільйонів людей, про це свідчать поезія і проза, написана свідками тих уже далеких років. У Полтаві багато років виходить у світ альманах «Голос ветерана», де діти війни у художніх творах згадують події далекого дитинства, свої переживання тих часів.

На виставці також представлено видання Олекси Ізарського "Полтава"(1999), яке свого часу викликало найбільший резнанс спочатку в еміграційному середовиші, а потім і в Україні.

У вересні 2020 р. минає 75 років з часу закінчення найкровопролитнішої війни у Світовій історії. Цього не можна забувати, це не повинно повторитися…

Приватне листування як джерело з історії Полтавщини

«Із щирим задоволенням отримав я вашого листа…»

Продовжуємо знайомити наших користувачів із досить специфічними літературними інструментами, т. зв. его-джерелами, та їхнім впливом на історико-літературний простір Полтавщини. (Із першим випуском нашої краєзнавчої розвідки «Зачинаю цей щоденник…» можна ознайомитися тут). Сьогоднішній випуск ми присвячуємо епістолярному жанру, тобто листуванню. Листування – це особистісне спілкування за допомогою рукописних або друкованих листів.

Загалом, листи – досить інтимний людський документ, їх пишуть, як правило, до рідних та друзів. Тож не дивно, що найпершим і найпоширенішим джерелом особистісного листування вважають приватне листування, яке бере свій початок з античності. А, власне, український епістолярій сягає своїми коренями часів Київської Русі. Серед відмінних ознак приватних листів називають діалогову форму, різноманітність тематики, багатофункціональність, емоційність, живі розмовні інтонації, мову, що притаманна даному культурному середовищу. «… но в письмах моих, прошу, мой друг, не добиваться литературы и будь снисходителен к моей болтовне. Пишу, как думается и даже не перечитываю своей болтовни, боясь найти много несовершенства…». – кокетує Є. Скоропадська із своїм нареченим Григорієм Милорадовичем. «Цілую з першого рядка, бо до останнього не втерплю – дуже скучив». – жаліється В. Симоненко своїй дружині Люсі. «Теплом весняним та запашною квіткою польовою потягло од Ваших чутливих слів, од віршів простих, свіжих, як народна пісня». – захоплено поціновує М. Лисенко свого візаві Л. Глібова. «Мені прикро, що Ви ніби почуваєте себе ображеним, що редакційна колегія просила Вас зробити деякі зміни і додатки до Вашої статті. Адже це така природна і конечна річ взагалі і в підготовці матеріалів». – вибачається Г. Костюк перед О. Ізарським.

У ХІХ ст. набувають поширення т. зв. «відкриті» листи, прототипи яких були відомі ще з античних часів. Відкритий лист - це особливий вид епістолярію, в якому елементи, властиві приватному листуванню, поєднуються з елементами публіцистики. Мета відкритого листа - поставити питання, що має суспільне значення та привернути до нього увагу широкого кола читачів. Істотною особливістю відкритих листів є їх орієнтація на конкретного адресата, але водночас автор від самого початку передбачає можливість і навіть необхідність широкого розповсюдження своїх творів. (листи М. Максимовича до Г. Квітки-Основ’яненка; «Листи на Наддніпрянську Україну» М. Драгоманова; лист-пояснення І. Багряного «Чому я не хочу вертатись до СССР?»; відкритий лист Оксани Мешко Л. І. Брежнєву; відкритий лист землякам-полтавцям В. Моргуна «На захист батька» та ін.).

Свого часу академік М. Алексєєв висловив думку про те, що «чим сильніше був цензурний гніт, тим більше розповсюдження одержала і рукописна література...». Епістолярна спадщина українського письменства тоталітарного періоду (що змогла дійти до свого читача лише з набуттям незалежності України) красномовно підтверджує цей наратив. Це і епістолярій репресованих митців «Розстріляного Відродження» «Листи з Соловків» (К., 1992), книжки Д. Нитченка «Двісті листів Б. Антоненка-Давидовича» (1986) та «Листи письменників» (1992), листування С. Петлюри, І. Багряного, М. Зерова, М. Драй-Хмари, Г. Тютюнника, О. Гончара та ін.

Кожен особистісний лист – як окремий світ, що висвітлює душу, погляди та уподобання його автора, випадки і пригоди на його життєвому шляху. «Такі листи, - за словами Д. Нитченка. – це своєрідний скарб. Була б велика шкода, щоб таке добро загинуло. А відомо, що епістолярна спадщина… завжди стає найкращим джерелом для вивчення життя того чи іншого автора». Жодні спогади сучасників, жоден музей, окрім особистих листів, не здатні так відтворити ту унікальну атмосферу, в якій жив і працював їхній респондент.
Тож дослідження епістолярної спадщини надзвичайно багато дає не лише для достовірного уявлення про перипетії життєвого шляху видатної особистості, але й поглиблює наші знання про взаємини між літературними та громадськими діячами й особливості соціально-культурного простору, в якому вони жили. Вивчаючи листи, можна помітити, що вони, зазвичай, слугують і засобом інформації, і способом самовираження та є важливим, а часом, просто єдиним біографічним джерелом. Так, історик-архівіст І. Ф. Павловський за матеріалами двох (!) приватних листів І. П. Котляревського та службового донесення полтавському губернатору Я. І. Лобанову-Ростовському (віднайденими в архіві) провів блискучу краєзнавчу розвідку, в якій описав і проаналізував роль поета у формуванні полтавського козачого полку в с. Горошино у 1812 році.
Інколи приватні листи видатних людей можуть стати першою сходинкою для подальшого знайомства із їх життям та творчістю. Публікація краєзнавцем Д. Санжаревським та мистецтвознавцем К. Скалацьким приватного листування полтавської художниці М. Башкирцевої із французьким письменником Гі де Мопасаном. зуміла не тільки привернути увагу до напівзабутого ім’я нашої землячки, але й спонукала зацікавлених читачів до подальшого ознайомлення із неординарною та трагічною долю цієї талановитої дівчини.
Аналіз літературознавчих джерел засвідчує, що в Україні упродовж останніх років значно зросла зацікавленість епістолярною літературою. Не оминула ця тенденція і Полтавщину. Останні публікації цього жанру вражають своєю різноманітністю. «Листи двох поколінь» (2017) (листування Петра Ротача з Феодосієм Роговим), «До вас я маю особливу симпатію» (2019) (листи Григорія Костюка до Олекси Ізарського), «Листи до О. Гончара (2016), К. Кричевська-Росандич «Листи з Америки» (2019).

І на останок, декілька витягів із приватних листів полтавців та наших гостей.
«…Найбільше міні подобається Полтава, і тільки там я буду на виду у всіх і ні від кого не сховаюсь…»
Д. І. Яворницький. Лист до К. О. Білиловського від 8 травня 1897 року.

«Глава Ворожейкин, имея ум тонкий, изворотливый, который он показал во многих случаях… не захотел, по-видимому, вникнуть и уразуметь, что делаемые им лично для меня выходки и выдумки суть стеснения для должного содержания заведений. Для прекращения всяких неблаговидных переписок прошу Полтавскую городскую думу, устранив подстрекания Ворожейкина…, приказать доставить мне следующие заведениям за два месяца деньги, коих третья часть должна быть в ассигнациях, и тем сохранить наблюдаемый… порядок, не придерживаясь нововведений главы Ворожейкина»
І. П. Котляревський. Лист до Полтавської міської думи від 28 липня 1831 року.

«У Полтаві, на священній землі Котляревського, в десяти кроках від садиби великого поета, почалося спорудження ресторану… За темних часів царату в хаті Котляревського один час був кабачок. Досі ми говорили про цей факт з справедливим осудом. Тепер же мова йде… про великий сучасний ресторан на землі Котляревського… Якщо вже будувати щось на цьому клапті, то скорше треба б спорудити обласну наукову бібліотеку ім. І. П. Котляревського, яка не має пристойного приміщення, але дуже потрібна для Полтави, проти такої думки ніхто не став би протестувати»
П. П. Ротач. Лист до О. Т. Гончара від 12 січня 1969 року.

«Прийми оці книжиці моєї праці! Бач, і я на старості став віршівник, і з письменного книжного Ігоря зробив співаку-українця (йдеться про український переклад «Слова про похід Ігоря» - авт.). Наполовину, здається, таки гарненький, дещо вже й сам полагодив; а що тобі не сподобається, будь-ласка, напиши мені, коли буде досожно!»
М. О. Максимович. Лист до Т. Г. Шевченка від 20 грудня 1857 року.

«Та де вже то покинеш? Як найде на мене, як то старі люди кажуть, той штих – куди я не йду, що не роблю, а те, що я надумала малювати – слідом за мною. Та й спати я ляжу, а воно мені вчувається, а воно мені ввижається, та нібито щось до мене промовляє, щоб я його не кидала, щоб я його не цуралась, щоб я його малювала»
К. В. Білокур. Лист до працівників відділу образотворчого мистецтва Інституту мистецтвознавства, фольклору та етнографії ім. М. Т. Рильського НАН України від 30 жовтня 1947 року.

Із цими та іншими документами ви можете ознайомитися, переглянувши виставку «Приватне листування як джерело з історії Полтавщини», яку підготували для вас працівники краєзнавчого відділу.

Бібліофреш новинок «Екслібриси – подарунок Олексія Петренка»

Дарунок Олексія Миколайовича Петренка, колекціонера, мецената, видавця, дослідника мистецтва, члена Національної спілки художників України відділу краєзнавства Полтавської обласної універсальної наукової бібліотеки імені І. П. Котляревського! Колекція складається із 35 екслібрисів.

Нагадаємо, що екслібрис у дослівному перекладі з латинської мови українською – «з книжок», «з книгозбірні», «з бібліотеки» – власницький знак книголюба, його бібліотеки, який відображений на невеликому за розміром листі паперу (до 12 см по довшій стороні), приклеєному до внутрішнього боку оправи. Прикладний за своїм значенням, він або текстом, або символічним рисунком без тексту, або ж текстом і рисунком розкриває приналежність книжки. Текст засвідчує власника безпосередньо, зображення ж може бути лише асоціативним або декоративним.
В  сучасному розумінні екслібрис - книжковий знак, виконаний в одній із технік графіки, що містить ім’я та прізвище власника бібліотеки чи книги (або його ініціали) чи назву інституції. Екслібрис може також містити пряму чи опосередковану інформацію про соціальний і професійний статус власника книги, його захоплення, естетичні уподобання. Водночас екслібрис відображає погляд художника на особистість бібліофіла, його творчу думку, побічно свідчить про мистецтво та культуру тієї чи іншої епохи. Перебуваючи у нерозривному зв’язку із книгою та книжковою ілюстрацією, екслібрис отримав статус окремого художнього твору – мініатюрного за розміром і лаконічного за змістом.
Будучи тісно пов’язаним із книжкою, виступаючи її невіддільною деталлю, екслібрис пройшов разом із нею багатовіковий шлях. Він увібрав в себе багато історико-побутових відомостей, які відображають не тільки історію формування тих чи інших бібліотек, бібліофільські традиції, а й характер цілих епох у широкому розумінні.


Один з авторів книжкових знаків - Борис Миколайович Романов, член Національної спілки художників України, художник-графік-дизайнер – «Екслібрисна Шевченкіана» (книжкові знаки).

Лауреат, дипломант міжнародних конкурсів та виставок екслібрисів. У його доробку понад 400 графічних мініатюр.

Роботи Бориса Миколайовича знаходяться у колекціях Національного музею Т. Г. Шевченка, Музею книги і друкарства, Музею гетьманства та Національного музею літератури України (м. Київ), Музею «Кобзаря» у Черкасах, Музею Т. Г. Шевченка у Пекіні, Міжнародного центру екслібриса (м. Сент-Ніклас, Бельгія), Брунейського музею графічного мистецтва (Італія), а також у багатьох приватних колекціях в Україні та за її межами. Від сьогодні робота Бориса Романова знайде гідне місце у фонді Полтавської наукової бібліотеки.

Відомий полтавський художник-графік Олексій Соболевський, лауреат премії імені Миколи Ярошенка (2016) створив екслібрис для Олексія Миколайовича Петренка. На передньому плані стопа книжок, хата Котляревського, обрамлене у рамці фото пам'ятника козакам, на задньому плані Полтавський краєзнавчий музей, а за ним видніється Полтавський хрестовоздвиженський монастир. У центрі екслібриса - пам'ятник Слави і театр імені М. В. Гоголя.

У колекції подарованих екслібрисів маємо вісім книжкових знаків видатного українського графіка Георгія Васильовича МалАкова (1928-1979). Загалом він створив близько 80-ти екслібрисів. Він належить до числа провідних майстрів української станкової та книжної графіки 1960-70-х років ХХ століття. Творам Георгія Васильовича притаманні риси яскравої індивідуальності, високої майстерності, широти творчої фантазії. Працював у різних жанрах та техніках, але найбільш вдалі у Малакова – ліногравюри.
Любов до предметного світу, до тварин пронизує усі твори Малакова так само, як незмінні усмішка і доброта. В кожному аркуші неодмінно є якась “живність” – їжачок, черепаха, горобчик, котик, песик. Художник любив дитячу гру, розваги, щирий народний гумор, старовинні обряди, походи й прогулянки, театр, цирк, дружнє спілкування; а понад усе –  працю і творчість. Дуже поважав умілий, розумний труд майстрів будь-яких професій, сам працював завзято, з запалом, часто тижнями без відпочинку. І в нагороду приходив успіх.

Нарешті, найбільша кількість екслібрисів авторства українського художника-графіка, заслуженого художника України Івана Михайловича Крислача (1929-2017). Його ввжали визнаним майстром книжкової графіки та екслібрису. Упродовж свого творчого шляху він створив понад триста екслібрисів. Його екслібриси стилізовані, наближені до узагальнених тематично-змістовних та сюжетно-оповідальних композицій. У зображеннях простежуються фрагменти пейзажу та архітектури у тривимірному просторі та портрети видатних церковних й культурних діячів історії.

Краєзнавча розвідка «Книжкова колекція Петра Ротача у фонді відділу краєзнавства Полтавської ОУНБ ім. І. П. Котляревського»

Петро Петрович Ротач (1925–2007) – відомий громадськості передовсім як письменник та літературознавець. Народився на хуторі Калениківщина Талалаївської волості Роменського повіту (що нині у межах с. Слобідка Талалаївського району Чернігівської області). Чи не вперше у радянських наукових часописах він підняв із небуття гроно імен полтавських істориків і. Ф. Павловського, Л. В. Падалку, П. І. Бодянського, В. О. Щепотьєва та багатьох інших. Упродовж 1965-1971 рр. ще молодий тоді літературознавець опублікував у журналі «Архіви України» матеріали до біобібліографічного словника «Літературна Полтавщина», де увів до наукового обігу біографії 577 письменників та літераторів, у тому числі репресованих. Головним об’єктом його численних літературознавчих зацікавлень став Тарас Шевченко. Тож завдяки Ротачеві сьогодні маємо унікальну двотомну працю «Полтавська Шевченкіана», у якій – сотні піднятих з небуття імен.

На одній із зустрічей у Полтавському педагогічному інституті (тепер ПНПУ ім. В. Г. Короленка) Петро Петрович розповідав, що працюючи над рукописом статті «Бібліотеку мою заповідаю…» [про бібліотеку М. І. Гнідича], розмірковував, кому б передати свою унікальну колекцію. Природньо, що приватна бібліотека становить величезну культурну цінність, а також відіграє значну роль у вивченні особи її власника, часу, середовища, в якому він проживає та є віддзеркаленням його інтересів. Петро Ротач вирішив подарувати своє зібрання декільком установам: ДАПО (це один із найцінніших особових фондів (ф. 9092), який нараховує 1469 справ за 1838–2007 рр.); ПНПУ ім. В. Г. Короленка (790 прим. книг та періодичних видань) та відділу краєзнавства обласної наукової бібліотеки (668 прим.).

Свою колекцію книжок Петро Петрович Ротач особисто періодично протягом кількох років передавав до фонду відділу краєзнавства. Так, у 1993 році до фонду відділу надійшло 40 примірників видань; у червні 1994 р. - 110 прим, у серпні – 25 прим.; у квітні 1995 р. – 59 прим., у серпні та вересні по 50 прим.; у 1996 р. – 60 прим. До книжок додавався друкований список, у якому крім бібліографічного опису, вказувалося на наявність дарчого напису, екслібрису або різних приміток. Остаточно колекцію сформовано у 2003 році. Вона складається із 668 книг зрізних галузей знань – філософія, історія, культура, релігія, освіта, мистецтво, літературознавство, бібліотекознавство та художня література. До неї увійшли також авторські примірники газет (43 прим.) та журналів (51 прим.). Більшість видань колекції - з автографом П. Р.

Серед найстаріших книжок – двотомник Г. Бічер-Стоу «Хижина дяди Тома», надрукована у Санкт-Петербурзькому видавництві Суворіна у 1899 році. На титульному листі – печатка Константин Николаевичъ ЧАПЛИНЪ. На форзаці виведено літери – Ч. Г. К. 25.Х.46.

Цей двотомник потрапив до бібліотеки П. Р. у 1947 році, про що свідчить напис олівцем на форзаці у кінці книжки: «Після мого від’їзду з села книжечку оберігав мій батько Петро Федотович Ротач. Потім вона опинилась у Полтаві. Але хочеться її повернути в рідні місця. Я придбав її в 1947 р. в Сильченковому [село Талалаївського р-ну Чернігівської обл.] в Кисника... 27.ІІІ.90».

У кінці книжки (Т.1) над змістом написана адреса «Сумская область Талалаївський район Село Слобидка» і підпис. На наступній сторінці П. Ротач написав: «Це розпис Володі Безпальчого. Давно нема в живих мого друга. Все, все пам’ятається, мовби воно було вчора... і все таке дороге! 15.Х.86».

Цікавою є історія колекційної книжки О. Грибоєдова «Горе от ума» (С.-Пб., 1874) з передмовою Ів. Гарусова. Декілька перших і останніх сторінок не збереглося. На форзаці впоперек напис – «1960. 6 школа. З макулатури». На наступній сторінці літературознавець зазначив: «Ця книга слугувала мені в роботі в заочній школі та інституті». На авантитулі – витримки (написані від руки П. Ротачем) із статті П. Краснова «Предназначенная пережить», надруковна у другому номері журналу «В мире книг» за 1975 рік: «Большой вред комедии нанесло издание под редакцией Гарусова...Сто двадцать девять стихов, включенных в это издание, не были грибоедовскими, и все же на протяжении последних сорока лет приписывались автору «Горя от ума». Извращали смысл комедии и комментарии Гарусова...».

Серед найстаріших книжок зберігаються декілька, придбаних П. Ротачем з бібліотеки Корженевського - оповідання О. Купріна «Ночная смѣна» (Ростов-на-Дону, 1904), збірка оповідань «Только часѣ» (Ростов-на-Дону, 1903) та «Пѣсни Труда» (Ростов-на-Дону, 1903). До них прикріплені клаптики цупкого паперу з написом: «Кобеляки. Придбав 7.ІХ.1974. П. Р. Із бібліотеки Корженевського-Кобеляки».

Є в бібліотеці П. Ротача книжка з оповіданнями Пилипа Капельгородського. Цікавим для дослідників буде напис В. Зіньковського на форзаці: «Имя Филиппа Осиповича для меня – особая, глубокая память. Он, по-настоящему, был моим первым школьным учителем и примером молодого, воодушевленного общественного деятеля. А потом – его жизнь, написанное им, которое он мне высылал, встречи и откровенные разговоры – оставили, доверили мне много о его деятельной, чуткой, а поэтому и сложной, много пережившей натуре. 21. ІІ-1967 г. Майкоп. 25 л. со дня смерти Ф. О.».

Значну цінність становлять книжки Василя Ващенка «Словник полтавських говорів» (Х., 1960) та «Полтавські говори (Х., 1957)», в яких подано науковий опис сучасних полтавських говорів та шляхи їх дослідження. На титульній сторінці першої книги – автограф Ващенка і напис «Не забуду ніколи про Полтавщину», а на форзаці рукою Петра Ротача написано «Шкода, що я не
записував чужих слів, особливо [...] слова, які чув у дитинстві в С. і які [...]
забулись (а може там уже й зникли)». Друга книга також містить дарчий напис
«Вельмишановному Петрові Петровичу Ротачу від автора. 26.Х.77».

Дарчі написи на книжках визначають коло спілкування письменника. Багато видань з колекції містять автографи літературознавців, мовознавців, мистецтвознавців, журналістів, письменників та поетів.

Подібність доль поєднала на цілих 30 літ «цих двох мужніх і красивих людей» - Феодосія Рогового і Петра Ротача. Особливо гаряче Петро Ротач сприйняв вихід роману Ф. Рогового «Свято останнього млива» (написаний 1972, виданий 1982, Шевченківська премія 1992). У листі П. Р. до Феодосія Рогового від 31 жовтня 1982 року читаємо: «Доброго здоров’я, Феодосію Кириловичу!Не можу не написати тобі кілька слів після того, як прочитав «Свято останнього млива». Скажу коротко: молодець ти!... Стиль твого письма – ліричний – сильніший, ніж у Гончара. Це я тобі кажу, як відчуваю... Ну а мова – це окрема стаття. Я напідкреслював у книзі чимало слів, які чую вперше, чимало новотворів, до яких не висловиш претензій: зрозумілі, свіжі, красиві. Мова ллється плавно, як лилася колись вода Сули. Ти й філософ, я підкреслив не один «крилатий вислів»... П. С. І все-таки я хочу, щоб книжка твоя була в мене з автографом...». Феодосій Кирилович прохання виконав. Він подарував свою книжку П. Ротачу, але у перекладі російською - «Праздник последнего помола» - з дарчим написом«Нам би в житті більше ласки. Та довір'я. І Тобі також, Петре Петровичу. Автор». На звороті титульної сторінки П. Ротач, ніби на підтвердження своїх слів у листі, написав: «Одне з достоїнств роману - мова. В перекладі втрачено первозданну красу і принадність. 11.08.87».

Дружні стосунки пов’язували нашого земляка з літературознавецем, письменником, журналістом Леонідом Большаковим. На книзі Л. Большакова «Нет ничего дороже» (Х., 1979) напис: «Петру Петровичу Ротачу в пополнение его «большаковианы». Жму руку. 22IV79». Усього в колекції П. Ротача 11 книг Л. Большакова з автографами.

Багато видань книжкового зібрання містять дарчі написи та автографи видатних полтавських письменників Федора Гаріна, Анатолія Гальченка, Володимира Мирного та багатьох інших. Пропонуємо з деякими ознайомитися нижче.

Від письменника Юрія Дмитренка зберігся наступний запис: «Шановному Петрові Петровичу від автора з побажанням добра і гараздів на тяжкому літературному полі».

Дарчий напис від поета Олега Головка на збірці «Стежка до рідної хати» (К., 1963) по-своєму характеризує постать П. Р.: «Великому Полтавському і Всеукраїнському книголюбові та бібліографові Петрові Петровичу Ротачу від автора. 25. ІХ.68 р. Кременчук».

Письменник Федір Кравченко на книзі «Любовь и гнев», присвяченій Т. Г. Шевченку, написав: «А. А. и П. П. Ротач – для пополнения полезной в каждом доме «Шевченкианы...» Москва. 8/VI-70 г». Пройдуть роки і вийде в світ двотомне регіональне енциклопедичне видання «Полтавська Шевченкіана» Петра Петровича Ротача!

Фольклорист та мистецтвознавець Володимир Данилейко у книзі про становлення та діяльність Українського народного хору імені Григорія Верьовки «Повість про народний хор» (К., 1970), високо цінуючи думку Петра Ротача, написав: «Погляньте, Петре Петровичу, чи не цвілими, не дай Бог, словами, мовлено про нашу пісню тут? - В. Д.».

Народна поетеса Марфа Сидорівна Бондаренко з самого дитинства складала вірші, пісні, та приказки. Починала авторка свій творчий шлях майже не знаючи грамоти. Книжка з дарчим написом від авторки говорить про щире бажання Петра Ротача прийти на допомогуі зробити все від нього залежне: «Петру Петровичу Ротачу на згадку про зустрічі у мене дома на вулиці Сакко 23, де читали розбірали мої твори і П. П. допомагав мені як малопісемній жінці у літературній справі. З щирою подякою і побажаннями всього кращого в житті». Про допомогу молодим літераторам свідчить і цей напис на збірці поезій «Голоси молодих» (Х., 1969): «Вам зобов’язаний я тим, що почав друкуватись. Вам, Петро Петрович, і дарю перший ужинок. 7. ХІІ. 70 р. З пошаною К. Наріжний».

У 1942 році П. Р. забирають до Німеччини як остарбайтера.Нелегку долю літературознавця розділив політв’язень 1947-1953 рр. Михайло Григорович Іванченко: «Побратимові по невільницькій остарбайтерській поезії дорогому Петрові Петровичу Ротачу на добру згадку щиро Михайло Іванченко. 20 липня 1993 р. с. Гусакове на Звенигордщині».

На одній із художніх книг зустрічаємо дарчий напис: «Петру Петровичу с глубоким уважением и на память Ваш ученик Олег Кирдан. 18 июня 1961 г.».

Важливим елементом кожного книжкового зібрання є також екслібриси власника колекції та екслібриси на книжках, подарованих власнику.

Як справжній бібліофіл П. Ротач помічав деякі книжки своєї бібліотеки екслібрисами. У його колекції знайдено п"ять художньо зроблених екслібрисів і декілька варіантів, намальованих ним від руки. На одному екслібрисі написано «Книгозбірня Петра Ротача», на двох інших – «Книга Петра Ротача». Всі екслібриси чорно-білі. На екслібрисах, намальованих П. Ротачем, зображено розкриту книжку з написом «Книга П. Ротача», на іншому - сова на книжці Б. Грінченка, слово «Exlibrs» та ініціали «П. Р.».

Починаючи з 60-х років ХХ ст., літературознавець прискіпливо збирав та впорядковував відомості про перебування Тараса Шевченка в Полтавській губернії, місця, які він відвідував, людей, з якими спілкувався, про митців і мистецькі колективи, що торкалися шевченківської тематики у своїй творчості. Один з екслібрисів присвячений саме цій темі. Згадаємо, що перший художній шевченківський екслібрис було виконано 1917 року на західноукраїнських землях Оленою Кульчицькою. Перше портретне зображення Шевченка в екслібрисі датоване 1935 роком і належить грузинському художникові Володимиру Цілосані. Збагатив екслібрисну шевченкіану і полтавський художник Євген Путря, який на замовлення Петра Ротача створив екслібрис, де зображено портрет Тараса Шевченка, обрамлений написом «Шевченкіана Петра Ротача», під портетом – орач обробляє волами поле і напис «Орися ж ти, моя ниво».

У колекції краєзнавця є декілька книжок з екслібрисами дарувальників. Привертає увагу невеличка за форматом книжечка Якова Гудемчука «Примор’я». Надрукована у Варшаві у 1980 році. На ній екслібрис Якова Гудемчука та наклеєна записка: «Шановний Товаришу! Посилаю Вам нашу нову поетичну ластівку...». Рукою П. Ротача написано: «Одержано 16.5.80. Полтава».

Цікавою для книголюбів буде книга В. Кокосова «На Карийской каторге», видана у Читі 1955 року, яка є бібліографічною рідкістю. Редактор - Евген Дмитрович Петряєв, учений-краєзнавець, бібліофіл. На книзі міститься екслібрис Петряєва та дарчий напис: «П. П. Ротачу Примите, дорогой Петр Петрович, на память от составителя эту многострадальную и давно исчезнувшую книгу о людских несчастьях. 4 сент. 1966. Киров на Вятке». До речі, особиста колекція книжок Петряева визнанана книжковою пам’яткою на федеральному рівні. 

Від письменника Василя Осокіна Петро Петрович отримав книжку «Жемчужины Подмосковья» (1972) з написом «Петро Петровичу Ротачу на самую добрую память от автора. 24.ХІ.72». Ця книга цінна ще й тим, що містить екслібрис автора. 

На книзі Бориса Олександровича Ручьева «Магинт-гора» (1972) дарчий напис від Л. Ганца «Уважаемому Петру Петровичу от одного из исследователей творчества Бориса Ручьева» та екслібрис «Из книг Б. А. Ручьёва» (автор - художник Ф. Разін, Магнітогорськ).

Є в колекції книг письменника ще одне рідкісне двотомне видання – твори Спиридона Черкасенка (Київ-Відень, 1920). (Це ім’я було викреслене з літературного процесу й заборонене в Україні ще на початку 20-х років ХХ ст. І тільки після проголошення незалежності України С. Черкасенко зайняв належне місце в історії української літератури). На книгах розміщені екслібриси М. Петренка. 

Є в колекції Петра Ротача збірник науково-популярних нарисів
письменника та краєзнавця Михайла Іванченка «Дивосвіт прадавніх слов"ян» (К.,1991), це перша книжка письменника. На ній дарчий напис: «Дорогому Петрові Петровичу Ротачу на згадку про наші юнацькі тернисті шляхи до Музи, на добро щиро Михайло Іванченко. с. Гусакове на Звенигородщині 4 червня 1991 р.». У книзі зберігся лист до Петра Ротача: «Дорогий Петре Петровичу! Ось і вийшло в світ оце моє «євангеліє від Михайла». Хотілось би знати Вашу думку про книжечку. А також діждатися навзаєм і Вашої книги. Хай Вам щастить! Мих.
Іванченко».
Краєзнавець, педагог, один із фундаторів історичного краєзнавства Черкащини – Михайло Пономаренко – залишив свій автограф на першому томі повного зібрання творів Григорія Сковороди (К., 1973): «На спогад про спільні мандри на Сковородинських стежках у дні 250-річчя від дня народження великого українця – Петрові Ротачу. Михайло Пономаренко. Златоград на Черкащині. 1.12.1973».

Природньо, всі названі книги мають культурну, історичну та меморіальну ціність.  

У 2017 році вийшов друком у полтавському видавництві "АСМІ" "Каталог бібліотеки та особовий фонд Петра Ротача" з бібліографічної серії «Бібліотечні колекції», в якому зібрана інформація про книжкову спадщину Петра Ротача та його особовий фонд, що зберігає Державний архів Полтавської області.