Івани Полтавщини

Відділ краєзнавства, продовжуючи цикл виставок «Імена в історії краю», чергову виставку присвятив славетним землякам, які мають ім’я Іван. Якщо перекладати з давньоєврейської мови, то значення цього імені - у фразі «Божа милість». Коли люди чують ім’я Іван, вони зразу ж згадують про відомих персонажів з казок. Дійсно, Івани дуже схожі на своїх казкових тезок. Вони такі ж благородні, героїчні, чесні, відважні, мають багато життєвих сил та енергії, не бояться ризикувати та легко беруться за авантюрні справи, вирішують ті питання, з якими інші впоратися не здатні.

Серед наших земляків багато відомих Іванів: письменники І. Котляревський, І. Білик, І. Багряний, І. Вирган, І. Майстренко; спортсмени І. Піддубний та І. Шемякін, політик І. Стешенко, скульптор І. Кавалерідзе, художники І. Дряпаченко, І. Новобранець та І. Аполлонов, кераміст І. Віцько, фольклорист І. Гурин, лікар та засновник миргородського курорту І. Зубковський, історик, музейник та архівіст І. Павловський, хімік І. Францевич, журналіст І. Наливайко, конструктор ракет І. Бровко, краєзнавець, археолог та етнограф І. Зарецький, засновник міста Глобино І. Глоба...

Іван Петрович Котляревський народився 9 вересня 1769 р. в Полтаві у родині канцеляриста міського магістрату. У 1789 р. Котляревські внесені до списку дворян. Хлопець навчався в Полтавській духовній семінарії, служив у Новоросійській канцелярії в Полтаві, учителював у поміщицьких сім’ях Золотоніського повіту; вивчав фольклор та звичаї народу. Протягом 1796-1808 рр. І.  Котляревський перебував на військовій службі, у 1806-1812 рр. брав участь у російсько-турецькій війні. У Петербурзі без відома Котляревського стараннями колезького асесора М. Парпури у 1798 р. виходить у перших трьох частинах «Енеида, на малороссійскій языкъ перелиціованная И. Котляревскимъ». Згодом, у 1808 р., книговидавець І. Глазунов повторив це видання. У 1809 р. Іван Котляревський сам готує до друку і видає в Петербурзі поему «Вергилиева Энеида, на малороссийский язык переложеная И. Котляревським» у чотирьох частинах. На титулі містилося авторське заува­ження: «Вновь исправленная и дополненая противу прежних изданий». І. Котляревський 1810 р. вийшов у відставку в чині капітана, став наглядачем Будинку для ви­ховання дітей бідних дворян (у Полтаві). На цій посаді перебував майже до кінця життя. У 1812 р. він сформував український козацький полк на війну з Наполеоном. У 1813-1814 рр., виконуючи воєнні доручення, виїжджав у ставку російської армії в Дрезден, Петербург, Кременчук. У 1818р. став членом масонської ложі «Любов до істини», був обраний членом Харківського товариства любителів красного письменства. Іван Котляревський у 1818-1821 рр. працював директором Полтавського театру. Сприяв ви­купу з кріпацтва актора М. Щепкіна. У 1819 р. написав драматичні твори «Наталка Полтавка» і «Москаль-чарівник». У 1821 р. Котляревський став почесним членом петербурзького Товариства любителів росій­ської словесності, був скарбником і книгохранителем Полтавського відділення Російського біблій­ного товариства. У 1827-1835 рр. І. Котляревський був попечителем Полтавського благодійно-лікувального закладу. Іван Петрович Котляревський помер 10 листопада 1838 р. Похований у Полтаві. Смерть зачи­нателя нової української літератури була великою втратою для всієї України. «Все сумує», — ска­зав молодий Тарас Шевченко у вірші «На вічну пам’ять Котляревському», в якому пророкував безсмертя авторові «Енеїди»: Будеш, батьку, панувати, Поки живуть люди, Поки сонце з неба сяє, Тебе не забудуть!   Творча спадщина І. Котляревського — це поема «Енеїда», п’єcu «Наталка Полтавка» і «Москаль-чарівник», послання-ода «Пісня на новий 1805 год пану нашому і батьку князю Олексію Борисовичу Куракіну», переклад російською мовою уривків із праці Дюкела «Євангельські роздуми, розподілені на всі дні року...», переспів вірша давньогрецької поетеси Сапфо «Ода Сапфо». Івана Петровича Котляревського вважають зачинателем нової української літератури.

Іван Максимович Піддубний (26 вересня 1871, Красенівка, Полтавська губернія — 8 серпня 1949, Єйськ, Краснодарський край, РРФСР, СРСР) - український спортсмен-борець, шестиразовий чемпіон світу з боротьби. Батько Івана спокійно кидав на воза п'ятипудові мішки і гнув підкови, його син робив те саме, бо вдався в батька. Проживши до двадцяти трьох років у рідному селі, Іван пішов до Криму заробляти на життя. Почав Іван працювати вантажником фірми «Лівас» у севастопольському порту, ще не знаючи, що дасть йому Крим. За порадою друзів, він почав займатися гирьовим спортом у ту дещицю вільного часу, що лишалась від 16-годинної праці в порту шість днів на тиждень. Історія донесла до нас такі слова Піддубного: «Мало від природи вимахати бугаєм, треба ще вміти свою силу організовувати, спрямовуючи її у потрібне русло».1896 року (до речі, рік І олімпіади в Афінах) Іван уперше спробував свою силу у борцівському чемпіонаті, влаштованому цирком Безкоровайного у Феодосії. Тоді він був слабкий у техніці боротьби і програв. Перший і останній раз у житті. Наступні 40 років кар’єри килим діставали лопатками його суперники. Сьогодні нам важко уявити, якою популярністю в Російській імперії користувалась вільна боротьба. Причому її «фанатами» були як чоловіки, так і жінки, а популярності відомих борців могли позаздрити нинішні естрадні і спортивні кумири.1903 року Піддубного послали рятувати честь імперії на світовий чемпіонат до Франції. Само собою, що у фіналі зустрілися полтавець і француз Рауль ле Буше. Знаючи, що Піддубний його подужає, француз намастився перед двобоєм олією і буквально вислизав від ведмежих обіймів українця. Судді присудили перемогу... Буше – за «красиве і вміле уникнення силових прийомів противника». Протести Піддубного до уваги не брались. Але наступного року, вже у Петербурзі, козацький нащадок поставив нахабу Буше накарячки і тримав його так... 41 хвилину, аж поки той не визнав поразки. Тріумфальна хода полтавця аренами світу тривала до 1910 року, коли борець повернувся до Красенівки. Розруха по громадянській і брак коштів на прожиття примусили Піддубного знову виступати в цирку. Йому аплодують Німеччина, Франція... 1927 року в США він стає найкрасивішим чоловіком Всесвіту! За це Піддубного чекала винагорода в півмільйона доларів з невеличкою умовою: прийняти громадянство США. Іван махнув рукою і повернувся в Україну. Та у Красенівці за куплену ним землю родичів уже оголосили куркулями. Піддубний сприйняв черговий «подарунок» більшовиків мужньо, але зрозумів, що на малій батьківщині жити йому не дадуть. Як і тисячі його земляків-козаків у XVIII столітті. Піддубний вирушив на Кубань і оселився в Єйську. У передвоєнні роки довкола борця була організована змова мовчання. Після укладення в 1939-му угоди між СРСР та III Рейхом німецьке атлетичне товариство почало розшукувати Піддубного. Щоб не зганьбитися перед союзником, кремлівські верховоди викликали Піддубного до Москви, дали йому орден Трудового Червоного Прапора і звання заслуженого артиста РРФСР. Йому дозволили зустрітися з німецькими атлетами, але прийняти їхнє запрошення до Рейху заборонили.Дивно, але Івану Максимовичу не довелось отримати кулю в потилицю або зашморг. Навіть більше. Після Великої перемоги над фашизмом йому було присвоєно звання заслуженого майстра спорту. Івана Максимовича після війни просто викреслили з життя, прирікши чемпіона світу жебракувати між людьми. Коли 8 серпня 1949 року він назавжди закрив очі, легенду боротьби, чемпіона, якого ніхто й – ніколи не зміг здолати, збиратимуть в останню путь усім містом: національний герой, яким би пишалася будь-яка держава, не мав навіть костюма, а всі свої спортивні нагороди він поміняв на хліб. Його поховали в Єйському міському парку. На чорному надмогильному камені вибито: «Здесь русский богатырь лежит».

Іван Венедиктович Бровко (02. 01. 1915, с. Маячка Кобеляцького р-ну Полтав. обл. – 22. 01. 2009, Київ) – випробувач ракетно-космічної техніки, правозахисник. Закін. Сталін. ІНО (нині Донецьк, 1939), Вище артилер. уч-ще в Москві (1941). Учасник 2-ї світ. війни, командував гвардій. міномет. частинами («катюшами»). У травні 1945 зарахований до спец. групи ракетників «Постріл», яку очолював С. Корольов. Працював над вивченням і складанням трофей. нім. ракети ФАУ-2 в ін-ті Рабе (м. Бляхейроде, Німеччина). Був командиром першого старт. дивізіону особл. бригади, яка 18 жовтня 1947 з космодрому Капустин Яр (РФ) запустила баліст. ракету Р-1 (ФАУ-2). Від 1953 р. викладав укр. літ-ру в Київ. ун-ті. У 60–70-х рр. був актив. учасником руху шістдесятників, виступав проти русифікації й денаціоналізації молоді. Зазнав переслідувань від радянської влади, 1960 р. був звільнений з роботи. Після вимушеного тривалого безробіття працював викл. психології спершу в Ніжин. пед. ін-ті, потім – у Київ. ін-ті культури. Був співголовою Укр. ком-ту «Гельсинкі–90», у складі його делегації виступав на засіданні Гельсин. Громадської Асамблеї у Празі (жовтень 1990).

Вірші та вислови про Полтаву

                       

Моя Полтаво, ти благословенна
З твоїх джерел натхнення спраглі п’ють,
Добра й любові сходять мудрі зерна…
Твоїх дітей у світі впізнають
                               М. Бойко
 

Моя Полтава, світ тебе побачив

І заквітчав вінком твоє чоло.
Сама Весна зібрала перші квіти,
 А поміж ними долю заплела.
                                   М. Бойко     
 

Із сивини століть ти поставала,
Вінок легенд у коси заплела…
І гордо нарекли тебе ПОЛТАВА,
Пасує мудрість до твого чола
                  М. Бойко

Не забути розкішні сади,
Давніх вулиць розмову неспішну.
Хто хоть раз завітає сюди,
Той Полтаві віддасть свою ніжність.
Я не можу забути повік
Ворскли тихої лагідний наспів.
О, Полтаво, ти мій оберіг,
Що ніколи у світі не згасне.
                         М. Бойко

У вінку чорнобривців і слави,
Не підкорена владою літ,
Моя тиха зелена Полтаво,
І врочистий і будній мій світ
                             Г. Вовченко


Де пахне травами блакить,
Мов квітонька ласкава,
На сивих пагорбах стоїть
Моя любов – Полтава
                            В. Тарасенко

Полтаво, Полтаво, стоїш величаво
Посеред зелених садів і ланів.
Козацька витає навкруг тебе слава
І слава сучасних синів
                                Я. Шутько

Зорею ореол
Восьми століть
Вінчає вічно юне
Місто слави
Мов дівчина,
Над Ворсклою стоїть
Красою зачарована
Полтава
                   А. Пашко

І всі відтінки гомінкі
В долоні візьмеш.
А день, як осінь, де думки
І святість крижма.
Рабатки видивом горять
І пахнуть щастям.
Кумедний усміх янголят,
Життя контрасти.
По вулиці Петлюри йду
До України.
Відвіявши гірку сльоту,
Чужі провини.
Вбираю промені тепла,
Всю легкість втоми.
Полтава в серці розцвіла
Опісля грому.
І Симона неспита путь,
І крайка правди.
Відшукувать правічну суть
Між листопадів

                 Юлія Манойленко
ОСІНЬ У ПОЛТАВІ
Осінь у Полтаві... Невже осінь?
Чи природа сплутала квитки
І сеанс весни у залах просік
Заквітчала в райдужні стрічки?
Може, повернуть хотіла літо
Тим, хто у турботах днів,
Пеленав в руках вусате жито,
Хто в роботі день і ніч горів?
І природа в дяку трудареві
Шле погожі, веселкові дні.
Лиш каштани карими очима
Розтинають осені вогні.
Я іду по золотому лісу
У багряно-жовтий маскарад,
Відкидаю осені завісу
І ловлю у руки листопад.

                Тетяна Балагура

Сонцелика і мила, як воля єдина
Як наш подих могутній на повнії груди.
Якщо будемо ми – буде наша Вкраїна
І Полтава довіку безсмертною буде.
                                    М. Костенко

ПОЛТАВІ
Ось і липа квітне пишно,
зеленіє місто втішно,
та неспокій серце тисне...
Як ти тут без мене, місто?
Пам’ятаєш лютий шалий,
рейки, колії, вокзали?
Я тебе лишала білим,
ну а нині – літо спіле,
літо ясне, літо гоже,
літо з присмаком тривожним
і сиреною-журбою...
Скільки не була з тобою,
місто? Вік, століття, вічність?
Квітне липа... Все так звично,
все таке приємне серцю...
Хай ніколи не прийдеться
більш тебе лишати, місто...
Ти – кохання – перше, чисте,
і останнє – дзвін криштальний –
все в тобі, моє фатальне
місто скалок та ілюзій,
місто, де щодня молюся
я про долю краю свого,
місто, де прохаю Бога
залишитись: «Прошу, Боже,
я без міста більш не зможу,
без коріння і кохання...»
Квітне липа – так оманно...

                      Юлія Стиркіна

Здавен ми славні, так ведеться
Запам’ятали нас віки,
Наш дім – і місто, і фортеця,
Не завойована ніким
                       Л. Вернигора


Не позичати тобі слави,
Збагнути велич не зуміть,
Вже над чолом твоїм, Полтаво,
Стоїть одинадцять століть…
Палають квіти незів’ялі у нашій пам’яті завжди
І я гукаю «Чуєш, Лялю,
Пройди Полтавою, пройди»…
Полтава лине в майбуття…
                     А. Шевченко


Пригадую свої минулі дні…
І скільки вже себе я пам’ятаю…
Живе це слово зоряне в мені,
Це слово ніжне й лагідне:
Полтава.
                            Ф. Гарін


Полтава, як можна прожити без тебе?
Пісня моя – тобі
Снились мені і під іншим небом
Очі твої голубі
                           Г. Величко

                                           

Полтава

Здраствуй, Полтаво!
Я знову з тобою –
зеленії трави
покрились росою…
Вдихаю повітря,
а серце від щастя
шепоче: «Полтаво,
ти стала ще краща…»

В садах мальовничих
красиві будови…
Не бачились рік ми,
а місто вже нове.
Світлієш, красуне,
в цвітінні каштанів,
І образ твій в усмішці
юній тюльпанів.
Я хочу, щоб вічно
цвіла ти, Полтаво,
у праці звитяжній
росла твоя слава!
    Олексій Дмитренко

Моя ти, Полтава, Вкраїни перлина,
У буйно зелених садах,
Немов у віночок убралась дівчина,
Мов писанка в майстра руках.
А скільки талантів у тебе, Полтаво,
А скільки чудових людей.
Так дай же їм, боже, многії літа
Й досягнення нових ідей.

А. Васильєва

Мов яхта біленька,
у зелені плава
мирна моя Полтава.
О. Гончар

(З пісні «Величальна Полтаві»)
Приспів:
Ти стоїш у віках величаво,
Заквітчалася в парки-сади,
Неповторна красуне Полтаво,
Сивочола і юна завжди

Крізь віки-століття,
Крізь тисячоліття
Світить твоя слава, слава світова
Золота перлино
Неньки України
Життєдайна земле, земле трудова.
В. Мартусь

ПОЛТАВЩИНА

Хто народився на Полтавщині, полтавцем залишається довіку.
М. Любивий

Полтавщина була, є і пребуде осердям духовної енергії України.
Б. Олійник

Полтавщина… щедрий на таланти край. Що не ім’я – то зірка першої величини.
П. Тичина

Полтавський край вабить до себе чудовою природою і славною історією, народними традиціями і високою сучасною культурою.
Д. Санжаревський

 

СТАРА МОЯ ПОЛТАВОНЬКО, ОЛТАВО!
Стара моя Полтавонько, Олтаво!
Щоразу по загладі молода.
Ох, скільки дзвонів тих одкалатало,
коли тебе пустошила орда!
І як літали стріли половецькі
і клекотіли степові орли!
Минулих літ великодні мертвецькі
тебе густим мовчанням облягли.
І що лишилось від твоєї вроди?
Безлюдних дворищ виляглі тини,
між попелищ некопані городи,
де рили землю дикі кабани.
А потім знов на тому потолоччі,
несіяні, мов квіти і трава,
пробились люди і протерли очі, —
Полтавонько, ти все-таки жива?!
Плакучі верби сплакали у воду
гірку пилюку одболілих літ.
З підземних нір зацьковану свободу
попідруки ти вивела на світ.
Позаростали рутою руїни.
І знов твій голос тугою примовк.
В твоїх лісах, над водами твоїми
своїм богам молився князь Витовт.
Зминули дні. Ти старшала роками.
Ішла у небо і вростала в ґрунт.
Тебе обняв залізними руками
чужий король, неситий Сигизмунд.
І знову, знову, знову під’яремна!
Чи вже собі ми ради не дамо,
ще й Вишневецький, виродок Ярема,
свій власний кат, запріг тебе в ярмо?!
І знову захід — наче багряниця.
І знов надія в розпачі оман.
Де впав Павлюк, там виріс Остряниця,
і всі кайдани розірвав Богдан!
І знову лихо. Не пройшло і году, —
у Білій Церкві складено угоду.
І знову ти лишилась на поталу,
і знову панство суне на Полтаву.
Щоб знов тебе поставити навколішки,
щоб ти була рабою, як колись.
Он знову люди з хуторів навколишніх
в твою фортецю степом потяглись.
Іде, біжить — усе, що є живого.
Жене корів, кульгає до узбіч.
О давнє місто, звикле до облоги,
яка тривожна буде в тебе ніч!
Ліна Костенко

 

Десь там за Ворсклою гаї,
А тут б’ють в серце солов’ї!
Ой, солов’ї ви, солов’ї,
Кохання ночі ви мої!
Куди не йду – у далині
Зоріє погляд твій мені,
Наш край полтавський, мрійна ніч,
Як ми зустрілись віч-на-віч...
Тепер я бачу лиш вві сні
Ті зорі щастя весняні,
І тиху Ворсклу, й синь гаїв,
І чую серцем солов’їв 

Віра ГАЛАТЧЕНКО (БАРАН)

Нащадок козацького роду з Полтавщини

Симон Наріжний народився у селі Сокілці Кобеляцького повіту 30 січня 1898 року. Навчався у комерційній школі в Кобеляках та Українському університеті в Полтаві. З 1919 р. працював у редакції полтавської газети «Рідне слово». Наприкінці 1922 р. родина Наріжних виїхала з України до Чехословаччини. Симон навчався на філософському факультеті Карлового університету (Прага), в Українському Вільному університеті (Мюнхен). Очолював Музей визвольної боротьби України у Празі. У лютому 1945 р. врятував фонди музею від американського бомбардування, а в червні того ж року – від заборони Смершу. Однак у 1948 році музей було закрито. Симон Наріжний виїхав до Австралії. Помер 23 липня 1983 р. Похований на сіднейському цвинтарі "Руквуд", на українській православній дільниці.

Центральне місце у його науковій спадщині посідає фундаментальна книга «Українська еміграція. Культурна праця української еміграції між двома світовими війнами», перша 600-сторінкова частина якої з 830 документальними фотографіями видана у 1942 р у Празі. Книга зберігається у фонді Полтавської ОУНБ ім. І. П. Котляревського. До Полтави книга потрапила у 1998 році від академіка НАН України, професора Пряшівського університету (Словаччина), мистецтвознавця, українознавця Миколи Івановича Мушинки. Саме у 1998 році у Полтаві проходила науково-практична конференція «Симон Наріжний і празька еміграція 20-30 рр. ХХ ст», присвячена видатним постатям української еміграції. Полтавська ОУНБ ім. І. П. Котляревського теж була в числі організаторів конференції. На базі бібліотеки було проведено секційне засідання «Духовні витоки Полтавщини: славетні земляки в контексті світової культури» під головуванням професора В. Скнара. Бібліотекарі підготували відкриті перегляди літератури "Полтавці на еміграції", "Періодичні видання української еміграції", "Літературно-мистецька Полтавщина". Робота цієї секції засвідчила, що тема "Духовні витоки Полтавщини" може слугувати основою для проведення окремої міжнародної наукової конференції.

За словами М. І. Мушинки, «це перша конференція, на якій, скажемо прямо, було реабілітовано Симона Наріжного, показано його таким, яким він був».

Совість Бреусівки: до 70-річчя від дня народження Г. Д. Сердюка

 До 70-річного ювілею Григорія Дмитровича Сердюка - історика-краєзнавця, педагога, члена Національної спілки журналістів України та Національної спілки краєзнавців України – відділ краєзнавства підготував книжкову виставку «Совість Бреусівки».

 

Народився ювіляр 21 січня 1952 року у селі Бреусівка на Козельщині і все своє життя він присвятив детальному та глибокому дослідженню малої батьківщини. Григорій Дмитрович – поважний автор статей і досліджень з історії рідного краю. У 1988–1899 рр. підготував історичні матеріали про пам’ятники на території Бреусівської сільської ради.
У 1989 - 1992 рр. спільно з кандидатом історичних наук, заслуженим працівником культури України Вірою Никанорівною Жук провів пошукову роботу і підготував близько 50 фундаментальних статей по Козельщинському району до енциклопедичного довідника "Полтавщина"; а у 2000 році написав статтю про Козельщинський район до ЕСУ. Оформив тематичні папки з цінними матеріалами про видатних та відомих людей Козельщинського району, Полтавської області і України.
Багато років провідний краєзнавець займається дослідженням історії собору Різдва Пресвятої Богородиці та однойменного монастиря, результатом роботи є декілька перевидань книги "Перлина Козельщини", у якій Григорій Сердюк є співавтором.
Також Григорій Дмитрович написав близько десяти статей про історію церков і релігійне життя на території району, став співавтором 12-го тому енциклопедії Полтавщини "Полтавіка" - "Церква і релігія".
У 2018 р. побачила світ книга "Величний подвиг Козельщинського краю", присвячена участі земляків у Другій світовій війні. У 2020 р. вийшла ще одна праця — "З минулого —у вічність", у якій описана історія Козельщинського краю від найдавніших часів до сьогодення, містяться маловідомі фото, історії та документи. Матеріали для цієї книги автор збирав понад 40 років!
Всі названі видання представлені на книжковій виставці у відділі краєзнавства Полтавської ОУНБ ім. І. П. Котляревського.
Окрім краєзнавчої роботи, ювіляр є автором сотень оповідань, новел, нарисів, етюдів, образків, замальовок. У його творчому доробку міститься поетична збірка «Все починається з любові».
Г. Д. Сердюк - лауреат літературно-мистецької премії ім. В. Малика (2009) та Полтавської обласної премії імені Антона Семеновича Макаренка. Голова Козельщинського районного товариства краєзнавців. Член редакційної колегії районної газети «Козельщинські вісті». У 2008 році був визнаний "Людиною року села Бреусівка". Був занесений до Всеукраїнської книги величі та пошани 1991-2011.
У житті Григорій Дмитрович Сердюк дуже щира і привітна людина, залюблена у рідну землю. Він щедро ділиться своїми здобутками, передає пам’ять для наступних поколінь.
Дорогий Григорію Дмитровичу, ми щиро вітаємо Вас з ювілеєм. Бажаємо здоров’я, миру, радості і Божого благословення на Ваші пошуки. Збирайте, пишіть, друкуйте, презентуйте, примножуйте добро на землі! Многая і благая літа!!!

А що третє свято - свята Водохреща... (Свято Богоявлення на Полтавщині)

19 січня - Водохреща або Богоявлення – одне з 12 найбільших християнських свят різдвяно-новорічного циклу. 

Кобзарі із Кобеляк: Григорій та Іван Китасті

У відділі краєзнавства діє книжова виставка «Кобзарі із Кобеляк: Григорій та Іван Китасті», присвячена ювілейним датам від дня народження братів Китастих.

Григорій Трохимович Китастий народився у Кобеляках на Полтавщині. Композитор, бандурист, хоровий диригент, педагог. Він був першим і довгорічним керівником Капели бандуристів ім. Т. Шевченка. Восени 1941 р. створив Капелу, яка виступала в Києві, на Поділлі та Волині. У серпні 1942 колектив примусово був вивезений до Німеччини. У 1943-1944 роках Капела 9 місяців перебувала на гастролях в Галичині. Зокрема, 8-9 березня 1943 року Капела бандуристів знаходилась в Дрогобичі та дала в місті два концерти. З 1949 р. Капела виїхала до США в Детройт, гастролювала по містах США, Канади, Австралії, Європи. З 1964 р. Григорій Китастий жив у Чикаго. Виховав багато музикантів, які створили десятки молодіжних ансамблів бандуристів у США, Канаді, Англії, Австралії. Г. Т. Китастий - лауреат Національної премії України ім. Т. Шевченка (1992; посмертно). У 2008 р. Г. Т. Китастому присвоєно звання Героя України.

Іван Трохимович Китастий (1902–1975) теж народився у Кобеляках. Бандурист, диригент. Від 1935 р. – член Державної зразкової капели бандуристів; від 1941 р.  – член Капели бандуристів ім. Т. Шевченка. З 1949 р. мешкав у США.

Виставку організовано спільно з Полтавським обласним центром національно-патріотичного виховання, туризму і краєзнавства учнівської молоді (Євгеній Копилець, заступник директора). На ній представлені матеріали з фондів Полтавської наукової бібліотеки ім. І. П. Котляревського. Наприклад, «Збірник на пошану Григорія Китастого» (Нью-Йорк). Книга вийшла у 1980 році коштом Фундації ім. Івана Багряного й містить розвідки, статті, рецензії, спогади, а також вірші, присвячені ювілярові, та деякі його твори. Книга вийшла на честь 70-річчя диригента. А також результати пошуково-дослідницьких робіт вихованців ПОЦНПВТКУМ, розміщені у збірниках матеріалів краєзнавчих конференцій учнівської молоді – «Державотворчі процеси в Україні: через віки у ХХ століття» (Черкаси, 2019).

Цінними є періодичні діаспорні видання з Канадсько-українського бібліотечного центру – «Нові дні» та «Молода Україна», у яких відтворювалися, зокрема, матеріали про мистецьку спадщину бандуристів.

Збірник «Вставай, народе!» (К., 1996) — це перша в Україні публікація творів Григорія Китастого, написаних у різні роки. 

На виставці представлена стаття «Співак-бандурист з Кобеляк» тодішнього директора Кобеляцького музею Олексія Кулика, який свого часу провів велику роботу по відродженню пам’яті Китастого на малій батьківщині. У публікаціях кобеляцької районної газети «Колос» йдеться про вшанування пам’яті земляка у рідному місті, зокрема, про відкриття меморіальної дошки. На сьогодні у Кобеляцькому музеї літератури та мистецтва  імені Олексія Кулика Кобеляцької міської ради представлено постійнодіючу експозицію, матеріали до якої свого часу особисто передала дружина Григорія Китастого – Галина Дмитрівна (фото, платівки, афіші), а також до ювілею композитора оформлена тимчасова виставка з фондів музею.

 

 

 

Презентація книги «Другий Зимовий похід. Листопадовий рейд. Базар»: до 100-річчя 2-го Зимового походу армії УНР

7 грудня у літературній вітальні Полтавської ОУНБ ім. І. П. Котляревського відбулася презентація видання «Другий Зимовий похід. Листопадовий рейд. Базар». Книга вийшла друком в межах випуску соціально значимих видань за бюджетні кошти за підтримки Полтавської обласної ради й Департаменту інформаційної діяльності та комунікацій з громадськістю Полтавської ОДА.   Презентацію книги підготували та провели Полтавське обласне об’єднання Всеукраїнського товариства «Просвіта» імені Тараса Шевченка (Микола Кульчинський), відділ краєзнавства Полтавської обласної універсальної наукової бібліотеки імені Івана Котляревського (Марина Федорова, Оксана Перепьолкіна) та Полтавський офіс Північно-східного міжрегіонального відділу Українського інституту національної пам’яті (Олег Пустовгар).

 

Учасники заходу вшанували пам'ять своїх земляків-борців за волю України хвилиною мовчання та переглянули відеоматеріали до 100-річчя 2-го Зимового походу. 

Спікером презентованої книги  був голова Полтавського обласного об’єднання Всеукраїнського товариства «Просвіта» імені Тараса Шевченка, депутат обласної ради, голова комісії Полтавської обласної ради з питань регламенту, депутатської діяльності, інформаційної сфери, зв’язків з громадськістю та дотримання прав учасників АТО Микола Георгійович Кульчинський. Він, зокрема, повідомив, що книга є черговим видавничим проєктом з серії «Просвітницька книгозбірня». 

 

Олег Миколайович Пустовгар у своєму виступі відзначив, що Другий Зимовий похід став  символом незламності українського духу та героїчної боротьби за свободу, незалежність й соборність України. 

Олег Пустовгар також упорядкував краєзнавчий матеріал Сторіччя 2-го Зимового походу Армії УНР: полтавський вимір.

На захід завітав Роман Істомін, речник Полтавського обласного територіального центру комплектування та соціальної підтримки, а також студенти Полтавського фахового коледжу транспортного будівництва (викладач Є Березин) й курсанти Військового коледжу сержантського складу Військового інституту телекомунікацій та інформатизації імені Героїв Крут.

Примірники книг невдовзі надійдуть до обласної наукової бібліотеки імені І. П. Котляревського та бібліотек міста. 

Детальна інформація: https://np.pl.ua/2021/12/u-poltavi-prezentuvaly-knyhu-z-nahody-100-richchia-2-ho-zymovoho-pokhodu-armii-unr/

 

Сампсоніївський храм

Радуйся, яко Тя превозносит Полтавская земля;

Радуйся, Сампсоне, Отче наш милостивый и врачу предивный!

Серед пам’ятників, присвячених Полтавській битві, особливе місце посідає церква преподобного Сампсонія Странноприїмця, адже саме в день його пам’яті відбулася відома битва.

Художньо-декоративне оздоблення інтер’єра церкви, виконане за ескізами відомого майстра пензля та іконописця В. М. Васнецова, вирізняється високою майстерністю і багато в чому є унікальним. Історія створення Сампсоніївської церкви та етапів її реконструкції, неперевершеність художнього оздоблення храмових інтер’єрів, той факт, що храм є невід’ємною складовою частиною загального комплексу об’єктів, пов’язаних з історією Полтавської битви, підносять його на рівень пам’яток національного значення.
Сампсоніївську церкву обминула трагічна доля більшості інших бо вона не була зруйнована повністю. Та все ж таки певні втрати церква понесла, бо декілька разів її закривали, реквізуючи культове майно та культурні цінності. (Детальніше: goo.gl/Tj8SzF)

Будівництво храму на честь преподобного Сампсонія розпочалося у 1852 році. Фундатором церкви став Іосиф Степанович Судієнко, який знав про бажання Петра І спорудити на полі Полтавської битви монастир з приділом на честь преподобного Сампсонія Странноприїмця. Тому благодійник пожертвував 100 тис руб. асигнаціями на спорудження храму. У 1810 році він особисто вніс 50 тис руб. у Стародубське казначейство, а решту – 50 тис. після його смерті внесені другом графом Завадським.
Будівля мурована, прямокутна в плані, чотиристовпна, увінчувалася центральною банею та чотирма декоративними главками по кутках. У 1895 році здійснено реконструкцію за проектом архітектора М. М. Никонова. В плані церква отримала вигляд рівнокінцевого хреста (довжина і ширина — 20,2 м, висота до зеніту бані — 14,2 м).
У 1929 році Сампсоніївську церкву закрили, а через рік зруйнували її дзвіницю. У роки Другої світової війни Сампсоніївська церква вціліла - жоден снаряд у неї не влучив. У 1942 р. церква знову почала діяти, тут здійснювались богослужіння. Після визволення Полтави Сампсоніївська церква розгорнула благодійну роботу інвалідам, вдовам і дітям фронтовиків.
У 1949 році церкву остаточно закрили і передали музею Полтавської битви. Після проголошення незалежності України в 1991 році Сампсоніївську цервку повернули православній громаді і в ній відновилися богослужіння.
Відділ краєзнавства підготував віртуальну виставку «Церква у вигляді хреста», яка містить інформацію стосовно історії спорудження храму, його благодійників та ілюстративний матеріал.

Душа і доля Михайла Ореста

Відділ краєзнавства Полтавської обласної універсальної наукової бібліотеки ім. І. П. Котляревського підготував книжкову виставку, присвячену життю і творчості талановитої і трагічної постаті української літератури – Михайлові Оресту.

Він належить до відомої в Україні родини Зерових. Знана і яскрава постать Миколи Зерова, але поряд із ним не можна не згадати іншу постать - Михайла Зерова (Ореста), теж поета, теж перекладача. Були в родині й інші брати – Дмитро, Костянтин, Георгій, а також сестри – Олена та Валерія. Усі вони по-своєму талановиті в міру своїх сил і можливостей добре робили «над чорною ріллею» української ниви. Збірка «Родинне вогнище Зерових», видана у Києві 2004 р. коштом шанувальників родини українських подвижників Зерових – спогад про них.
Михайло Зеров (Орест), як і брат, займався літературною діяльністю, переважно перекладами. З 1943 р. перебував на еміграції, де розквітнув його талант поета і перекладача.
Як згадували люди, що спілкувалися з М. Орестом, це була тиха, скромна людина, заглиблена у творчість. Він не любив виступати перед аудиторією, встрявати в дискусії, не любив влаштовувати свої літературні вечори. Зате він багато робив для вшанування пам’яті свого брата Миколи Зерова та наближення української літератури до європейської. Робилося це через переклади. Критика відносила поетичну творчість  Михайла Ореста до неокласики. Вказуючи на непросте сприйняття віршів Ореста І. Качуровський писав: «У вірші Ореста належить вчитатися, вдуматися – щойно тоді розкриються їхні глибини і багатства…». У фонді нашої бібліотеки маємо лише одну книгу перекладів М. Ореста «Сім німецьких новель», видану в Мюнхені 1962 р. У збірці твори Г. Гессе, Я. Вассермана, Г. Майрінка, Р. Рільке, К. Едшміда подані у перекладі М. Ореста.
Свої юнацькі вірші Михайло не показував майже нікому, «творив келійно», згадував він, а публікувати у двадцятих і не намагався. Після закінчення інституту вчителював і дещо перекладав, зокрема, з німецької поезії. Його переклади Рільке були надруковані, але широкого резонансу в літературних колах праця не мала.
Тим часом доба пошуків і свободи стрімко згорталася. Вперше Михайло Зеров був заарештований 1929 року і провів за ґратами дев’ять місяців; уже тоді на нього тиснули, намагаючись видобути свідчення проти старшого брата.
Вдруге молодший брат «терориста» потрапив за грати у червні 1938 року. Його катували, він намагався покінчити з собою, - і разом з тим складав у в’язниці сонети класичної форми: катрени, терцини...
Враз барви щастя гаснуть. У півтьмі
Квадрат вікна біліє. Чорні ґрати,
В залізі двері. Тиша. Я – в тюрмі.
«У житті Ореста в Україні залишається багато невідомих і зовсім втрачених сторінок. Значно легше реставрувати другу, емігрантську частину біографії поета. При всьому драматизмі саме екзильне життя і було життям, адже не доводилося ховати чи калічити свої думки у вічному страху перед НКВД, а можна було просто писати і жити мистецтвом»,  - так писала  С. Павличко у статті опублікованій у збірці «Гомін долі».
Він вийшов на волю перед самим початком війни. Деталі цього періоду його життя біографи вишукують по дрібках, по окремих фразах у листах, по тематиці і присвятах віршів. Була дружина, яка пішла від Михайла, коли він був за ґратами. Була жінка з ініціалами Н.Г.: хто вона, досі невідомо. Так само невідомо, яким чином Михайло опинився в окупованій  Вінниці, а тоді у Львові. Тут 1942 року у часописі «Нові дні» вперше з’явилася добірка поезій за псевдонімом Михайло Орест.
Чому саме Орест – достеменно невідомо. Одна з версій – відсилка до героя «Блакитної троянди» Лесі Українки, яка, за сімейною легендою, колись гостювала у Зерових. Друга – співзвучність з дівочим прізвищем матері, Яресько: колись Михайло казав братові Дмитру, мовляв, якщо друкуватиметься як поет, то під цим прізвищем.
У Львові Михайло Орест жив в одній квартирі з письменником Аркадієм Любченком. Як згадував останній, майже не виходячи з кімнати, годинами сидів за письмовим столом, відновлюючи з пам’яті знищені НКВС вірші, свої і брата. Про феноменальну пам’ять Михайла Ореста говорили насамперед усі, хто його знав.
Наступ радянських військ на Львів для Михайла Ореста не був звільненням, Разом з іншими львівськими інтелігентами він поїхав на захід. У словацькому селі на них напали партизани, в нього стріляли – куля ковзнула по чолу і волоссю, потім він потрапив до табору для переміщених осіб в Аугсбурзі біля Мюнхена. І, зрештою, залишився жити в цьому містечку, в еміграції вже назавжди.
«Орест був типовим самотником, - згадував його тодішній знайомий Іван Кошелівець, – привикав до одного місця, на якому жив, і весь світ, що простягався за дуже обмеженим колом щоденних виходів з хати, здавався йому чужим, мабуть, ворожим і небезпечним». За спогадами Кошелівця, Михайло Орест багато палив, категорично не вживав спиртного, натомість дуже любив чай – навіть носив із собою все причандалля для чайної церемонії, долучаючи до неї оточення.
Він підготував до друку одну за одною декілька збірок свого брата, упорядкував спогади про Миколу Зерова та інших неокласиків під назвою «Безсмертні». Зрештою почав друкуватися як поет і сам.    
Я вернувся до тебе, отчизно моя,
І всміхаюся рідним долинам.
О, як солодко пахне ласкава земля
Чебрецем і полином!
Одним із перших, хто повернув на батьківщину ім’я М. Ореста був літературознавець, який сам зазнав владних гонінь - Петро Ротач. У його літературних розвідках, ще у 90-х роках з’явилися біографічні нариси про М. Ореста. На виставці можна побачити статті П. Ротача про М. Ореста у виданнях «Колоски з літературної ниви» (1999), «І слово, і доля, і пам’ять…» (2000), «Розвіяні по чужині» (1998).
М. Орест став яскравим представником такого літературного напряму як неокласика. На виставці можна ознайомитися із роботами відомих літературознавців: М. Слабошпицького, П.Одарченка,  І. Качуровського. Свого часу кожен із них вивчав творчість М. Ореста.
Аналіз творчості М. Ореста входить до підручника «Історія української літератури ХХ століття» за редакцією члена-кореспондента АНН України В. Дончика, до багатотомника Хрестоматія української літератури та літературної критики ХХ ст. «Українське слово». Творчість М. Ореста є предметом вивчення і дослідження науковців і літературознавців. Зокрема, професор Ю. Ковалів опублікував свою роботу «Михайло Орест: варіант «неокласики» крізь призму ідіостилю» у збірці наукових праць «Вісник Київського Національного Університету імені Т. Шевченка» за 2007 р. Полтавська дослідниця Н. Кирієнко у збірці наукових статей «Іван Котляревський та українська культура ХІХ – ХХ століть» (2005) пропонує дослідження «Традиції класицизму в творчості Івана Котляревського та Михайла Ореста».
Ім’я М. Ореста увійшло до «Альманаху пошани й визнання Полтавщини: 100 видатних особистостей Полтавщини минулих століть», виданого у Полтаві 2003 р.