Співпраця з БІБЛІОТЕКОЮ

Співробітництво відділу краєзнавства Полтавської обласної універсальної наукової бібліотеки імені І. П. Котляревського з науковими, культурними, краєзнавчими осередками формує середовище якісних змін - розширюється діапазон бібліотечних послуг та урізноманітнюється їх діяльність, встановлюються нові партнерські зв’язки, збільшується коло контактів, а також підвищується фаховий рівень бібліотекарів.

Одним із аспектів взаємодії обласної книгозбірні з бібліотеками, музеями та архівами є спільна підготовка й випуск друкованої продукції. Так, протягом 2016-2019 рр. відділ краєзнавства підготував інформаційно-бібліографічне видання «Нові імена: Полтава на шляху декомунізації» (науковий консультант – Т. П. Пустовіт, заступник директора ДАПО); бібліографічний покажчик, присвячений 125-річчю Полтавського краєзнавчого музею імені Василя Кричевського «Духовна скарбниця національного самоусвідомлення та розвитку»(науковий консультант - В. О. Мокляк, заступник директора з наукової роботи Полтавського краєзнавчого музею). До 120-річного ювілею від дня народження Юрія Кондратюка (О. Г. Шаргея) підготовано рекомендаційний список літератури «Космічний геній України» і згодом презентовано у музеї авіації та космонавтики імені Юрія Кондратюка.
У 2018 р. до ювілею Марії Башкирцевої вийшла друком збірка Андрія Шутя «Маріїна долина» - новий творчий доробок автора, написаний ним на основі публікацій, документів, експонатів Чутівського районного краєзнавчого музею, а також спогадів земляків. До цієї збірки увійшла і краєзнавча бібліографічна розвідка з фондів наукової книгозбірні «Залишитися на землі щоб то не було...», яку підготували бібліотекарі відділу краєзнавства. Це видання ілюструє співпрацю Бібліотеки з сектором культури Чутівської РДА та його тодішнім очільником В. М. Усенком.
У 2017 р.бібліотекарі відділу краєзнавства (Г. А. Дідусенко, О. П. Перепьолкіна, М. А. Федорова) започаткували дві нові бібліографічні серії - «Бібліотечні колекції» та «Видатні краєзнавці Полтавщини».
Першим випуском серії «Бібліотечні колекції» став бібліографічний покажчик «Каталог бібліотеки та особовий фонд Петра Ротача». До підготовки видання долучилися три установи – обласна наукова книгозбірня, бібліотека ім. М. А. Жовтобрюха ПНПУ ім. В. Г. Короленка та ДАПО, оскільки у цих закладах зберігаються книжкові колекції Петра Ротача та особовий фонд (у ДАПО). Вважаємо таку співпрацю взаємовигідною, бо дане видання розкриває фонди названих установ, а також дає цілісне уявлення про книжковуспадщину Петра Ротача.
Перший випуск серії «Видатні краєзнавці Полтавщини» - бібліографічний покажчик «Благословляю я тідні, коли до правдиприхилився» - теж був присвячений постаті енциклопедиста Петра Ротача.Вступну статтю до нього написав заступник директор ДАПО Тарас Пустовіт.
Плідним для відділу краєзнавства став початок 2018 р., оскільки у березні побачили світ видання з двох вищеназваних серій - «Каталог бібліотеки та особовий фонд Віри Жук» і «Подвижниця краєзнавчої справи Віра Никанорівна Жук». До підготовки «Каталогу…» долучилися дві установи – ДАПО та обласна книгозбірня. Видання вийшли за фінансової підтримки учениці Віри Никанорівни - Ірини Миколаївни Петренко, доктора історичних наук, професора кафедри педагогіки та суспільних наук ВНЗ Укоопспілки «Полтавський університет економіки і торгівлі».
У 2019 р. вийшов третій випуск серії «Видатні краєзнавці Полтавщини» - до 60-річного ювілею архівіста, краєзнавця, історика Тараса Павловича Пустовіта. Цей бібліографічний покажчик бібліотекарі-краєзнавці готували у співпраці з ювіляром. До покажчика увійшли як власні матеріали Т. Пустовіта, так і джерела з фонду Полтавської ОУНБім І. П. Котляревського. 
Останнім часом спостерігається жвава співпраця відділу краєзнавства з Полтавським обласним центром туризму і краєзнавства учнівської молоді. Це спільна виставкова діяльність, краєзнавчі заходи, презентації, клуби тощо. У 2017 р. у відділі краєзнавства було організовано книжкові виставки: «Педагог, художник, краєзнавець: до 80-річчя Олексія Кулика», «МузеїКобеляччини:відздивування – до пізнання». Дякуючи керівнику гуртків Євгену Копильцю, на відкриття виставки, присвяченої О. Кулику, завітала директор Кобеляцького районного музею літератури та мистецтваімені О. Кулика Тетяна Чешко. Під час спілкування булонамічено шляхи подальшої співпраці з Кобеляцьким музеєм.
У 2018 р.була організована книжково-ілюстративнавиставка «Кобелячок. Річка, що  ділить ім’я з містом», присвячена процесу та результатам багаторічної пошукової діяльності вихованцівПОЦТКУМ. У 2019 р. спільно з ПОЦТКУМ підготовлено розгорнуту документальну виставку «Ніс Україну країнами»: Григорій Китастий (17.01.1907-06.04.1984)», присвячену 35-м роковинам від дня смерті бандуриста, композитора, диригента. Деякі матеріали для виставки люб’язно надала Тетяна Чешко, директор Кобеляцького районного музею літератури та мистецтваімені О. Кулика.
Вихованці гуртків ПОЦТКУМ відвідують клуб краєзнавців «Рідний край», пишуть наукові роботи, використовуючи фонд бібліотеки. Результати досліджень гуртківці представляють на щорічній обласній науково-практичній конференції учнівської молоді «Полтавщина – земля моя свята», до роботи якої, до речі, запрошують і бібліотекарів.
Так, у цьому році для учасників Х обласної краєзнавчої конференції бібліотекарі провели краєзнавчу екскурсію з елементами інтерактиву«Невичерпна скарбниця науково-культурних надбань». У її рамках у відділі краєзнавства презентовано книжково-ілюстративну виставку «Микола Баєр – призабута постать природоохоронного руху на Полтавщині». Її спільно з працівниками відділу підготувала пошукова група гуртка "Екологічне краєзнавство" ПОЦТКУМ (керівник Є. В. Копилець), приурочивши до 100-річчя виходу в Полтаві праці Баєра "Шануймо і бережімо свій рідний край". На презентацію завітав керівник ГО "Полтавське товариство німців "Відергебурт" Владислав Кушніров.
Актуальним напрямом розвитку взаємодії бібліотек, музеїв, архівів є проведення спільних заходів, зокрема краєзнавчого спрямування. У лютому 2018 року відбулася презентація літературно-краєзнавчої розвідки «Життя і творчість Лесі Українки у дослідженнях А. І. Костенка», яку підготували учні та педагоги Балакліївського навчально-виховного закладу «загальноосвітня школа І-ІІ ступенів – дошкільний заклад» Білоцерківської сільської ради Великобагачанського району. Про постать Анатолія Костенка та його дослідження творчості Лесі Українки говорили Лиходід Валентина Петрівна - учитель зарубіжної літератури вищої кваліфікаційної категорії Балакліївського навчально-виховного закладу та Луць Любов Петрівна, директор НВК, вчитель української мови і літератури. Про роботу краєзнавчого пошукового гуртка «ДЖЕРЕЛА» Балакліївського НВК Білоцерківської сільської ради Великобагачанського району розповів учень 9 класу Овчаренко Едуард, член пошукового краєзнавчого загону «Джерела».
У квітні 2018 р. відділ краєзнавства спільно з ПООНСКУ організував два заходи - краєзнавчі читання «Віра Жук - талановита дослідниця на ниві історичної науки України», присвячені 90-річчю від дня народження видатного історика, архівіста, краєзнавця, і скайп-зустріч з Дніпропетровською обласною універсальною науковою бібліотекою «Духовний посил Олеся Гончара» з нагоди 100-річчя від дня народження письменника.Заходи подібного формату набувають широкого розголосу і як результат, до них все більше виявляє бажання долучатисяшкільна та студентська молодь, наукова спільнота.
З впевненістю можна стверджувати, що святкування 250-ї річниці від дня народження І. П. Котляревського розпочала Полтавська наукова бібліотека. Бо саме 4-5 вересня 2019 р. за ініціативи Полтавської ОУНБ ім. І. П. Котляревського спільно з ПОО НСКУ, літературно-меморіальним музеєм І. Котляревського та за сприяння Полтавської ОДА відбулися краєзнавчі читання «Будеш, батьку, панувати». У роботі взяли участь науковці, краєзнавці, бібліотекарі, працівники музейних та архівних установ, вчителі, студенти та учні. Більше 80-ти фахівців з Полтави, Кобеляк, Шишак, а також з Сум та Ізмаїлу (Одеська обл.) взяли участь у краєзнавчих читаннях. За результатами роботи  читань надруковано збірник матеріалів, до якого вміщено доробки учасників.
Ювілейний рік Котляревського продовжився в культурно-освітніх закладах міста. Бібліотекарі відділу краєзнавства – Ганна Дідусенко та Марина Федорова долучилися до Всеукраїнської інтернет-конференції «Він світ новий словами відкривав», міжнародної науково-практичної конференції«Іван Котляревськийта українська культура ХІХ–ХХІ століть (до 250-ліття від дня народженняписьменника)», а також були серед доповідачів круглого столу «І огник, ним засвічений, не згас…».
Таким чином, відділ краєзнавства активно співпрацює з науковими, архівними, краєзнавчими, культурно-мистецькими та освітніми осередками області – Державним архівом Полтавської області, Полтавським обласним центром туризму і краєзнавства учнівської молоді, Бібліотекою імені М. А. Жовтобрюха ПНПУ ім. В. Г. Короленка, Полтавським літературно-меморіальним музеєм Івана Котляревського, Полтавським літературно-меморіальним музеєм В. Г. Короленка, Полтавським краєзнавчим музеємім. В. Кричевського, Полтавським міським багатопрофільним ліцеєм № 1 імені І. П. Котляревського, Полтавським політехнічним коледжем, Полтавською дитячою музичною школою № 1 імені Платона Майбороди та багатьма іншими установами й організаціями.
Наш відділ тісно співпрацює з видавництвом "АСМІ" (директор О. М. Петренко). Саме у цьому видавництві ми друкуємо всі бібліографічні покажчики. 
Частими відвідувачами нашого відділу є відомі науковці Т. П. Пустовіт, І. М. Петренко, Л. Л. Бабенко, Є. В. Копилець, В. М. Самородов, С. Л. Кигим, І. В. Козюра, В. О. Сулименко, В. А. Мелешко, М. А. Якименко,  І. О. Пістоленко, В. М. Орлов, В. М. Усенко, Є. В. Стороха, Л. В. Ольховська, О. В. Лебединський та багато інших.

Видатні родини Полтавщини (І)

ІВАНЕНКИ
Родина Іваненків відома у Полтаві кінця ХІХ початку ХХ ст.
На початку ХХ жив на Полтавщині священик Іван. Він служив у різний час у Кобеляках, Старих Санжарах, Мачухах, Полтаві. Донька його Софія вийшла заміж за полтавського бурсака Олексія Іваненка і народила дітей Якова та Дмитра (саме вони житимуть у Полтаві на Різницькій горі в батьковій оселі).
Дмитро Олексійович Іваненко, як багато дітей священиків одержав духовну освіту, навіть свого часу керував хором семінаристів. Пізніше одержав фах юриста в Київському університеті Св. Володимира. Повернувшись до Полтави, через брак юридичних вакансій він починає чиновницьку кар’єру в Казеній палаті. Працювати йому довелося під керівництвом П. Я. Рудченка (Панаса Мирного). Пізніше його призначають редактором неофіційної газети «Полтавские губернские ведомости».
Д. О. Іваненко як чиновник випадково потрапив у журналістику, але саме тут знайшов себе. 1902 р. він запалився ідеєю організувати власну міську газету. Цього ж року у грудні вийшов перший номер міської газети «Полтавский вестник». Вона швидко набула популярності, широко висвітлювала різноманітні аспекти життя міста і губернії.
Одружився Дмитро Олексійович пізно і мав двох дітей Дмитра і Оксану.
Донька Д. Іваненка Оксана пішла стопами батька – стала відомою українською письменницею. Після закінчення Полтавського інституту народної освіти вона певний час працювала у виховних закладах, створених А. С. Макаренком у Ковалівці під Полтавою та у Кряжі під Харковом. Згодом її повністю захопила літературна діяльність.

Оксана Іваненко була редактором дитячого журналу «Барвінок», написала кілька десятків книжок оповідань, повістей і казок для дітей та юнацтва. Найвідомішим є її роман про життя і творчість Т. Шевченка «Тарасові шляхи».
Син Д. О. Іваненка Дмитро Дмитрович – видатний фізик-теоретик, автор протон-нейтронної моделі атомного ядра.
Смілива гіпотеза Д. Д. Іваненка про протонно-нейтронну модель атомного ядра, в якій бета-розпад трактувався як породження електронів, була підтримана Гейзенбергом, Гапоном та іншими видатними спеціалістами, і в 1933 році на осінньому Конгресі запропонована Д. Д. Іваненком нова модель ядра визнана; з того часу вона стала відправним пунктом розвитку ядерної фізики.

У 1943 р. Іваненка запросили на посаду професора фізичного факультету Московського державного університету, де він працював до останніх років свого життя.

Видатні родини Полтавщини (З)

ЗАВОЙКИ
Козацько-старшинський, згодом дворянський рід бере початок від Василя Завойка у другій половині ХVII ст. військового товариша Переяславського полку. Один з його синів – Павло Васильович – іркліївський сотник. Інші представники роду посідали невисокі посади та були священиками в Золотоніському повіті. Рід внесений до Родовідної книги Полтавської губернії. Його правнук Степан Йосипович Завойко став моряком, штаб-лікарем Миколаївського морського порту. Він прищепив любов до моря і своїм синам, які всі стали морськими офіцерами.
В автобіографії інший теж Василь Завойко писав: «Народився я 28 липня 1810 року в Малоросії Полтавської губернії, у селі Прохорівка. Батько мій був дуже суворо-строгий, а мати ніжно-лагідна… Я з малих літ знав, що таке нужда…».
Адмірал Василь Завойко – хоробрий воїн, мудрий землероб, винахідливий будівельник. Цей козацький нащадок очолював уряд Камчатки, організував оборону Петропавловська в часи Кримської війни й став національним героєм цього краю. Мужній чоловік тривалий час перебував на посту губернатора Камчатки.
В. Завойко одержав два ордени за хоробрість – Святого Станіслава, Святого Георгія, Святого Володимира.

На початку ХХ ст. у Полтаві діяв популярний тоді соціал-демократичний гурток активним учасником якого був Микола Васильович Завойко, колишній петербурзький студент засланий у рідне місто за активну революційну діяльність. У Петербурзі він був одним із кращих студентів великого ученого Д. Менделєєва, але проміняв кар’єру вченого на революційну романтику. М. Завойко працював у статистичному бюро Полтавського губернського земства. Його брат Сергій Васильович Завойко та сестри Ольга Василівна та Лідія Василівна співпрацювали з агентами по доставці у Росію із закордону революційної преси.  О. Завойко, що працювала того часу помічницею сільського вчителя, зазнала за свою діяльність арешту, тюрем, заслання і у молодому віці померла від туберкульозу. С. Завойко все життя, до кінця 20-х років ХХ ст. працював у Наркоматі землеробства України, де його цінували як висококласного спеціаліста.
Полтавські старожили стверджують, що Євгенія Петрівна Завойко, колишня медсестра Диканської районної лікарні була у родинних зв’язках із полтавською сім’єю Завойків. За свою професійну діяльність у 50-х роках ХХ ст. вона отримала найвищу на той час урядову нагороду – орден Леніна.
Залишається лише дивуватися хитросплетінням долі, коли члени однієї родини кладуть своє життя на благо процвітання держави, як це чинив адмірал В. Завойко, і прикладають максимум зусиль для знищення імперського суспільного ладу у цій же державі, як чинили його нащадки.
Нащадки родини Завойків мешкають зараз не тільки в Україні, а також у Росії та США.


ЗАКРЕВСЬКІ
У генеалогічних дослідженнях В. Модзалевського розпис давнього козацько-старшинський рід Закревських відкривається  Лук’яном, його син Йосип Закревський будучи київським полковим осавулом одержав від Генеральної військової канцелярії універсал на великі земельні наділи в Чернігівській губернії, а після придбання навколишніх сіл Березова Рудка стала головною садибою роду. Семеро дітей Йосипа Закревського стали родоначальниками російської і української гілок роду Закревських. Непересічні особистості родини Закревських протягом століть були творцями історії, літератури і культури рідного краю.
Надвірний радник Григорій Йосипович Закревський розбудовував родовий маєток Березову Рудку, який став поступоп зразком садово-паркового мистецтва. М. Шкурка писав: «Окрім високопродуктивного сільського господарства, в маєтку успішно розвивалося селітрове, винокурне та цукрове виробництва. Доволі значні прибутки поміщики спрямовували на подальшу розбудову своїх маєтностей, на благодійні цілі тощо. Збудований у першій половині ХІХ ст. на їхні кошти руками українських майстрів палацовий комплекс і майже 50-гектаний ландшафтний парк… є пам’ятками архітектури та містобудування України національного значення».
Брати Віктор Олексійович і Платон Олексійович Закревські, відомі своєю дружбою з Т. Шевченком. Сестра Софія Олексіївна Закревська була відомою свого часу письменницею. Вона використовувала у своїй творчості багатий етнографічний матерал, її проза мала ознаки романтичного стилю. За спогадами очевидців вона «полонила Шевченка своїми талантами».
Причиною частих відвідин Т. Шевченком березоворудської садиби була вродлива дружина Платона Закревського – Ганна. Поет писав про неї: «Славна молодичка… і така приємна, що, здається ж, і забудеш, а побачиш, то знов так тебе й тягне».
Їй поет присвятив вірш «Немає гірше, як в неволі…»:
І ти, моя єдиная,
Встаєш із-за моря,
З-за туману, слухняная
Рожевая зоре!
Серед представників березоворудської гілки роду Закревських слід згадати відомого юриста та політика Гната Платоновича. Він служив прокурором Харківської судової палати, обер-прокурором першого департаменту Правительствуючого сенату, автор низки наукових праць з різних галузей юриспруденції. Після бурхливих подій 1917 р. Закревські емігрували до Західної Європи.
Серед Закревських-емігрантів найвідомішою стала «українська Мата Харі» - Марія Гнатівна Закревська, після одруження Бенкендорф, баронеса Будберг. Протягом 20 років вона була особистим секретарем М. Горького, їй присвячено роман «Життя Клима Самгіна». Близькі романтичні стосунки вона мала з англійським дипломатом Р. Локхардом, англійським письменником Г. Уелсом. З чуток, які перевірити тепер уже важко, вона була агентом відразу трьох розвідок. Марія Закревська залишила після себе понад 30 книжок, сотні заміток, малюнків і конспектів.
Цікава історія правнучки Ганни Закревської – Тетяни Александер: під час Другої світової війни вона співпрацювала з відділом Королівського інституту міжнародних відносин в Оксфорді, займалася літературною діяльністю, згадувала у своїх мемуарах Полтавщину і родину Закревських.
Тепер нащадки роду Закревських – громадяни Великобританії, Франції, Німеччини, Люксембурга.

ЗЕРОВИ

 Яскрава і багата Зеровіана бере свій початок з містечка Зіньків на Полтавщині, де побачили світ і під пильним батьківським оком зробили перші кроки в життя майбутні видатні особистості. Брати Микола і Михайло – поети, літературознавці, Дмитро і Костянтин – вчені-біологи, Георгій став військовим інженером –винахідником.
Батько великої родини Костянтин Іраклійович – освітянин. Він був великим знавцем природи, математики, астрономії, шанувальником духової музики і танців; він натхненний мандрівник, оповідач, автор рукописної збірочки для своїх дітей, яку так і назвав «Оповідання для дітей».
Мати, Марія Яківна Зерова, походила з вільного козацького роду, що ніколи не знав кріпацтва, мав свою землю, маєтності, навіть домашній театр.
В домі була зібрана бібліотека, проводилися сімейні літературні читання. Виплекані в такій атмосфері хлопчики й дівчатка взяли в самостійне життя ті моральні й культурні принципи, які були закладені в них батьками, всією родиною.
Подальша доля повела їх важкими стежками, але всі вони зуміли зберегти найголовніше – залишилися чесними людьми.
 Микола Зеров – це ім’я є гордістю української літератури ХХ століття. Дослідник літератури, критик, поет і перекладач, книговидавець і блискучий лектор, викладач університету – до його літературознавчих праць будуть звертатися нові й нові дослідники. Літературна спадщина його доволі багата, якщо взяти до уваги той короткий, складний і не надто сприятливий час, у який йому випало жити і працювати. Микола Зеров розділив гірку долю представників «розстріляного відродження».
Михайло Зеров (Орест), як і брат, займався літературною діяльністю, переважно перекладами. З 1943 р. перебував на еміграції, де розквітнув його талант як поета і перекладача.
Як згадували люди, які спілкувалися з М. Орестом, це була тиха, скромна людина, заглиблена у творчість. Він не любив виступати перед аудиторією, встрявати в дискусії, не любив влаштовувати свої літературні вечори. Зате він багато робив для вшанування пам’яты свого брата Миколи Зерова та наближення української літератури до європейської. Робилося це через переклади. Критика відносила поетичну творчість  Михайла Ореста до неокласики. Вказуючи на непросте сприйняття віршів Ореста І. Качуровський писав: «У вірші Ореста належить вчитатися, вдуматися – щойно тоді розкриються їхні глибини і багатства…»
Третій брат, Дмитро, став одним із організаторів інституту ботаніки ім.. Н. Холодного АН України, Ним була створена українська школа палеоботаніки.
Костянтин Зеров теж став ботаніком, працював в Інституті гідробіології. Основною його діяльністю було дослідження каскаду Дніпровських водосховищ. Він був ученим патріотом, пробував бити на сполох з приводу непродуманих дій щодо наших рік, але його голос, на жаль, залишився не почутим. Окрім анукових досягнень Д. Зеров мав видатні вокальні дані, був рекомендованим для вступу до консерваторії.
Георгій Зеров був інженером-хіміком, працював на оборонному підприємстві,був причетним до створення нового озброєння.
Сестри сім’ї Зерових хоча й не стали відомими, але своїм життям підтвердили міцність благородних ідеалів, притаманних своїй сім’ї. Олена Костянтинівна працювала лікарем-стоматологом, Валерія Костянтинівна мала фах фармацевта. Обидві сестри мали гарні вокальні дані, були добрими оповідачами.
Є. Сверстюк писав про родину Зерових: «Щедра земля українська талантами і багата нещастями, які скошують ці таланти ще до цвіту… Історія не мала літописців для таких імен, що були проти течії. Але пам’ять людська стоїть на сторожі того, що не повинно загинути, бо воно піднялося до самоусвідомлення і символу.
Отже, про сім’ю Зерових ще збереглася жива пам’ять, що дає нам можливість побачити дім і сад, з якого вийшли чесні сіячі вічних зерен, великі трудівники на ниві рокованої української культури.
І дає можливість замислитися над несповідимими шляхами Господніми для тих, хто береже в серці ті зерна і несе обов’язок та покликання їх сіяти, не вичікуючи сприятливої погоди».


ЗУБКОВСЬКІ
Відомості про Зубковських на Миргородщині з’являються лише у ХІХ столітті. Певно походять Зубковські з країв, розташованих на північний захід від Миргорода. У реєстрі козацької старшини 1744 року знаходимо ім’я Павла Зубковського – полкового хорунжого Ніжинського полку. У 70-80-их роках ХVIII cт. Жив полковий отаман Никифор Зубковський, який утримував єдини на все місто виховний будинок. У Переяславському повіті проживав Василь Степанович Зубковський він був архієрейським регентом – керівником церковного хору високого рангу. Свого часу йому було доручено відбирати по всій єпархії талановитих співаків для царської домової церкви. Проявив свій музичний хист В. Зубковський у домашньому театрі мецената Д. Трощинського. Ймовірно, саме цього часу і осів на Миргородщині рід Зубковських. У ХІХ ст. священики Зубковські мали парафії на Миргородщині.
Андрій Федосійович Зубковський у 50-70-х роках ХІХ ст. вів велику просвітницьку й громадську роботу. На добровільних засадах він працював директором Миргородської громадської бібліотеки.
Лікар Іван Андрійович Зубковський вийшов із висококультурної родини, високі духовні традиції якої він успішно продовжив і розвинув. Батьки виховали у сина одну з найголовніших рис характеру – працелюбство, прагнення творити добро. Він не продовжив родинну традицію, не став священиком, закінчивши медичний факультет Київського університету Святого Володимира став військовим лікарем, пізніше земським лікарем. Вийшов у відставку у чині дійсного статського радника оселився у Миргороді.

Вів плідну громадську діяльність. Сам він про себе писав: «Я завжди горів бажанням служити тільки громадським інтересам».
З 1914 по 1924 роки був ініціатором і організатором Миргородського курорту на базі мінерального джерела. Після дослідження води миргородського джерела О. Діаніним вода була визнана «целебной как при наружном ее применении, так и  для применения во внутрь». У доповіді І. Зубковського зазначено: «Что необходимо возбудить мотивированное ходатайство перед управленим Главного ученого інспектора о разрешении употреблять воду Миргородского источника не только как наружное, но и как внутреннее средство с лечебной целью, допустив разлив ее для вывоза в другие места». Споживаючи, лікуючись водою Миргородських джерел ми повинні бути вдячними і пам’ятати про лікаря Івана Андрійовича Зубковського, завдяки якому це цілюще джерело досі служить людям. Сам він про себе писав: «Я завжди горів бажанням служити тільки громадським інтересам».
І. А. Зубковський мав двох братів Миколу й Афанасія. Після смерті дружини Івана Андрійовича його малолітні дочки виховувалися певний час у сім’ї Миколи.
Афанасій Зубковський, як і брат, одержав медичну освіту, але рано поринув у романтику революційного руху, що характерно було для студентської молоді кінця ХІХ початку ХХ ст. Участь у терористичному русі народовольців призвела до А. Зубковського до арешту і заслання. Оскільки брат Микола рано помер, Іван Андрійович Зубковський виявляв велику турботу і підтримку брату Афанасію.
Доньки І. А. Зубковського Віра і Катерина одержали вищу освіту. Багато подорожували разом із батьком. Вони зберегли архів батька для нащадків.

Видатні родини Полтавщини (Ж)

ЖИВОТОВСЬКІ
Реєстр Війська Запорізького фіксує імена кількох козаків на прізвище Животовський у Веприцькій, Гадяцькій і Рашівській  сотнях Полтавського полку. Не виключено, що з тих країв походив військовий і державний діяч періоду Руїни, миргородський полковник Павло Животовський. Перша документальна згадка про нього міститься у Реєстрі Війська запорізького 1649 р., де він значиться як реєстровий козак Чигиринського полку.
П. Животовський був гадяцьким полковим сотником, пізніше миргородським полковником.  1664 р. очолював оборону м. Глухова від польських військ. 1678 р. призначений наказним гетьманом, командував козацькою залогою в м. Чигирині  під час другої облоги міста турецько-татарською армією. Це ім’я із славетної когорти миргородських козацьких полковників ще чекає свого повного повернення із забуття.
Нащадок наказного гетьмана Павла Гавриловича Животовського Олександр Осипович Животовський був випускником Полтавської першої чоловічої гімназії. Служив в Одеському будівельному комітеті. Був чиновником для особливих доручень Кременчуцької комісарської комісії. Працював в управлінні акцизних зборів Грозненської губернії, мав чин статського радника.

ЖУЧЕНКИ
Давній козацько-старшинський, згодом дворянський рід. Засновником вважається Іван Жук, який жив у першій половині ХVII ст. Його дочка Олександра Іванівна була ігуменею Будищенського жіночого монастиря. Син – Федір Іванович – полтавський полковник. Уперше обраний на посаду після трагічної загибелі М. Пушкаря. М. Костомаров про нього писав: «…полтавский полковник Федор Жученко явился тогда главным коноводом против Москвы… Местечка и села Полтавского полка вооружились… открыто об’явили себя против царя. Украинцы хватали московських ратних людей и бросали в воду». За спротив російському царю і прихильність до Юрія Хмельницького  Ф. Жученко позбувся полковницького чину. Кілька разів він знову очолював Полтавський полк за часів гетьманів Д. Многогрішного, І. Самойловича та І. Мазепи.
Востаннє він був позбавлений посади у зв’язку з повстанням Петрика.  Та навіть після остаточного усунення з полковництва він ще довго зберігав вплив на державницьке життя Гетьманщини, зокрема через своїх родичів у козацькій старшині В. Кочубея та І. Іскру. Одна з його дочок Любов Федорівна була дружиною В. Кочубея, а друга – Параска - дружиною полтавського полковника І. Іскри.
Серед володінь Ф. Жученка було с. Жуки. Для Покровського храму с. Жуків Жученко пожертвував дзвін. Зараз він зберігається у Полтавському краєзнавчому музеї, на дзвоні розміщено герб Ф. Жученка і напис: «Отменил сей звон раб Божий Федор Иванов за отпущение грехов своїх до села Жуков до храму Покрові Пресвятія Богородиці».
Нащадком роду по чоловічій лінії був племінник Ф. Жученка Петро Тимофійович – полтавський полковий сотник та наказний полковник.
Гілка роду, що вела початок від старшого онука П. Жученка, священика Григорія Яковича, стала зватися Жуковськими.

ОЛЕКСІЇ З ПОЛТАВСЬКОГО КРАЮ

З терен полтавського краю вийшла ціла плеяда дослідників, вчених, громадських діячів, письменників, художників, науковців, які своїм розумом, умінням, творіннями рук звеличили благословенну полтавську землю. Їх об’єднує любов до Батьківщини та... у даному випадку... ім’я - Олексій. Олексій у перекладі з давньогрецької означає «захисник», «помічник». Він завжди прагне до досконалості й домагається успіхів у будь-якій справі - виробництві, науці, спорті, бізнесі, літературі. У відділі краєзнавства Полтавської ОУНБ ім. І. П. Котляревського розгорнута книжкова виставка «Олексій, чоловік Божий, зиму нанівець зводить», що розповідає про видатних Олексіїв, які народилися чи перебували на Полтавщині та своєю працею прославили її. Виставка підготовлена до свята – Дня святого Олексія (30 березня).

Отже, перший генерал-губернатор міста Полтави – князь Олексій Борисович Куракін. За 6 років правління зробив для краю чимало добрих справ: навів порядок у діяльності судових інституцій; домігся відкриття казенних лікарень, аптек, богаділень, пологових приютів; вперше запровадив щеплення від віспи; сприяв заснуванню навчальних закладів; надавав позички для приватного будівництва; облаштовував ботанічні й міські сади. О. Куракіну належала ідея створення нового центру Полтави, реалізована його наступниками. Не без гордості за зроблене князь писав брату: «...вы не скажете, что я дремлю, мой друг, не правда ли?». Свідок діяльності генерал-губернатора І. П. Котляревський присвятив йому оду «Пісня на Новий 1805 год Пану нашому і батьку князю Олексію Борисовичу Куракіну», у якій він хвалив князя за працелюбність.

Видатний теоретик та практик фізкультурного руху зі світовим ім'ям Олексій Дмитрович Бутовський народився у с. П’ятигірці Лубенського повіту. Він був членом першого складу і одним із засновників Міжнародного олімпійського комітету та сучасного Олімпійського руху. Викладач Полтавського кадетського корпусу. Наукова спадщина Бутовського становить близько 70 праць.

Один з провідних романістів української еміграції - Олексій Ізарський (справжнє прізвище Олексій Григорович Мальченко) народився в Полтаві у сім'ї банківського службовця і лікаря. Середню освіту, знання німецької та французької мов здобував приватно у Полтаві. Олексій Мальченко рано зацікавився літературною творчістю і почав її з щоденників. У 1930-х роках входив до літературного гуртка при Полтавській центральній науковій бібліотеці (тепер Полтавська ОУНБ ім. І. П. Котляревського), яким керував письменник Пилип Капельгородський. Власне, він перший і звернув увагу на обдарованого юнака. Заохочений Капельгородським, Олексій вже в шкільні роки написав роман «Мій дід», який був задуманий як початок серії повістей і романів про Віктора Лисенка. У 1942 році в окупованiй Полтавi почав писати повiсть «Ранок», завершену в 1943 р. в Кам’янець-Подiльському i видану в 1963 р. в Мюнхенi. Восени 1943 р. разом з батьками вирушив на Захiд. В повоєнний час сiм’я жила у Дiссенi та Мюнхенi. Пiсля смертi батька наприкiнцi 40-х з матiр’ю та братом переїхав до Америки, осiвши у місті Клiвлендi. Довгий час книги Олексія Ізарського видавалися виключно за кордоном. В Україні перша його книга – роман «Полтава» - була видана тільки в 1999 році до 80-річчя письменника

Олексій Федотович Коломієць (народ. у с. Харківці Лохвицького р-ну) – видатний драматург, лауреат Шевченківської премії 1977 року. Як драматург Коломієць не мав учнівського періоду і досить пізно увійшов у літературу: комедію «Фараони» написав у сорок років. Та вже ця перша спроба принесла йому широке визнання: вперше зіграна в Московському театрі ім. М. В. Гоголя, п'єса в 1962 p. ставилася вже в 71 театрі країни. У 1978 p. в Київському театрі ім. І. Франка відбулася її п'ятисота вистава!

Почесний громадянин Кобеляцького району Олексій Іванович Кулик народився у с. Кунівка Кобеляцького району. Олексій Іванович був директором музею літератури та мистецтва (у 2013 році Музею присвоєно ім’я О. І. Кулика). Все своє життя він присвятив збору історичних пам’яток про свій край, відображав побачене і почуте на папері та фото.

Серед сучасників варто назвати ім’я полтавського видавця, колекціонера і мецената Олексія Миколайовича Петренка (народився у с. Лихачівка Котелевського р-ну). Фундатор гільдії колекціонерів Полтавщини «Спадщина». Директор видавництва «АСМІ». Саме за ініціативи Олексія Миколайовича видавництво «АСМІ» започаткувало видання альбомних серій «Художники Полтавщини», «Меценати. Колекції. Виставки» та книг мистецького спрямування - «Павло Горобець», «Микола Ярошенко», «Мій рідний край - моя Полтава».

Олексій Іванович Неживий народився у с. Хитці Лубенського району – учений, літературознавець, письменник, журналіст, краєзнавець, педагог. Олексій Іванович вбачав своє покликання в літературознавчих дослідженнях і наголошував: «Досліджувати письменника - це оприлюднювати та поширювати його творчий доробок». Він автор більше 350 наукових і науково-популярних публікацій з літературознавства, історії педагогіки України, фольклористики, методики викладання української мови і літератури, а також більше 700 публікацій у періодичній пресі, виступів на радіо й телебаченні.

Олексій Олексійович Нестуля - ректор Полтавського університету економіки і торгівлі, лауреат державної премії України в галузі науки і техніки, заслужений працівник освіти України. Голова правління Полтавської обласної організації Національної спілки краєзнавців України. Автор досліджень про охорону пам’яток історії та культури України та їх повернення, визначних діячів української культури і мистецтва Ф. Шміта, Ф. Ернста, С. Таранушенка, Ю. Михайліва, К. Мощенка, М. Рудинського, В. Щербаківського.

Олексій Семенович Оніщенко (народ. в c. Рудка Гребінківського району) - академік НАНУ, заслужений діяч науки і техніки України. Входив до науково-­галузевої редакції Української радянської енциклопедії.  З 1992 р. – генеральний директор Національної бібліотеки України імені В. І. Вернадського. Автор і співавтор понад 300 наукових праць, у т. ч. 17 монографій. Член численних наукових товариств і громадських організацій, редколегій наукових часописів.

Звісно, важко охопити увесь видатний ряд Олексіїв Полтавщини, тому відділ краєзнавства Полтавської ОУНБ ім. І. П. Котляревського запрошує відвідати виставку, яка відкриє вам нові імена.