Експрес-виставка однієї книги «Невідомий автограф»

 Співробітництво відділу краєзнавства Полтавської обласної універсальної наукової бібліотеки імені І. П. Котляревського з науковими, культурними, краєзнавчими осередками триває вже не один рік. 

Завдяки цьому розширюється діапазон бібліотечних послуг та урізноманітнюється їх діяльність, встановлюються нові партнерські зв’язки, збільшується коло контактів.
Бібліотека залюбки співпрацює з науковцями Полтавського краєзнавчого музею імені В. Кричевського. Бібліотечна установа надає музейникам як бібліографічну інформацію, так, власне, і самі книжки з універсального за змістом бібліотечного фонду для створення музейних експозицій.

Остання співпраця подарувала нам надзвичайний унікальний культурний артефакт – автограф племінника Лесі Українки – Василя Кривинюка - на книзі Ольги Косач-Кривинюк «Леся Українка : хронологія життя і творчості» (Нью-Йорк, 1970).
Бібліотекарі відділу краєзнавства спільно з Олесею Миколаївною Васецькою, старшим науковим співробітником Науково-дослідного експозиційного відділу історії пізнього середньовіччя та нової історії Полтавського краєзнавчого музею імені В. Кричевського провели захід - експрес-виставка однієї книги «Невідомий автограф»: до 150-річчя від дня народження Лесі Українки

Мета заходу – вперше на широкий загал показати полтавській громаді невідомий донині автограф племінника Лесі Українки – Василя Кривинюка, який було знайдено старшим науковим співробітником Полтавського краєзнавчого музею ім. В. Кричевського Лесею Васецькою та атрибутовано відомою дослідницею біографії Лесі Українки та родини Косачів загалом, головною хранителькою фондів Архіву-музею УВАН у США Тамарою Скрипкою.

Саме Леся Васецька провела дослідження, зв’язалася з Тамарою Скрипкою і отримала підтвердження про достовірність автографу Василя Кривинюка.
Зберігається названий раритет у Канадсько-українському бібліотечному центрі, видання до якого надходять від української діаспори.

Відеосюжет - на телеканалі "Центральний"

Спаська церква

 Невеличка споруда у глибині скверу на перехресті вулиць Спаської та Пилипа Орлика є, без сумніву, унікальною спорудою, при чому унікальною відразу з кількох точок зору: як історична споруда, як культова будівля і як архітектурна пам’ятка.
У далекому 1704 р. поблизу Курилівської брами Полтавської фортеці згоріла Преображенська церква. У 1705 р. настоятель І. Світайло за допомогою полковника І. Іскри спорудив на її місці невеличку тимчасову Спаську церкву, в надії найближчим часом відродити згорілий храм. Та немає нічого більш постійного ніж тимчасове. Полум’я далекої Північної війни розгорілося на Україні, фортеця Полтава опинилася у епіцентрі буремних подій російсько-шведської війни. Це змінило долю тихої провінційної Полтави і стало вирішальним у долі однобанної дерев’яної тимчасової споруди Спаського храму.
Майдан перед Спаським храмом був місцем, де полтавська громада приймала доленосні рішення під час облоги фортеці шведами. Після Полтавської битви у храмі проходив урочистий молебень за загиблими і тут же біля храму були поховані захисники фортеці. Храм, із плином часу, набув меморіального значення. Невблаганний час не пощадив дерев’яну споруду, Спаська церква почала руйнуватися, дах протікав, стіни покрилися мохом. Такий вигляд мала церква у 1837 р., коли спадкоємець престолу цесаревич Олександр відвідав Полтаву. За його ініціативи та за участі полтавської громади було відкрито Всеросійську благодійну підписку заради порятунку храму. На зібрані кошти архітектором К. Тоном було розроблено і здійснено унікальний на той час проект: 1845 р. навколо церкви було збудовано кам’яний футляр, який зовні повторює обриси дерев’яного храму. Тоді ж було оновлено унікальний іконостас початку ХVIII cт.
Час ніби зупинився над врятованою святинею. Революційні потрясіння, дві світові війни, зміна влад, природні та соціальні катаклізми оминають невеликий храм в історичному центрі Полтави. Тут зберігаються Євангелії, друковані 1644 і 1698 рр., ікони, писані у той же період. Спаська церква користується великою любов’ю і повагою полтавців і гостей міста.
Споруда храму увійшла до списку 7 чудес Полтави, її не оминають численні туристичні маршрути центром міста. Тепер вона має статус найстарішої дерев’яної пам’ятки сакральної архітектури міста і області.
У неї є адреса, як у всіх звичайних будівель, і є охоронний номер, як у визначних пам’яток архітектури. Невеличка і зовні скромна Спаська церква глибоко  інтегрувалася в архітектурний ансамбль міста. Вона стала видатною полтавською фотомоделлю, адже усі її фото: і зимові, і весняні, і літні, й осінні, і святкові, і буденні, - напрочуд гарні...

 Матеріал підготувала провідний бібліотекар відділу краєзнавства Лариса Карпенко.

 

 

Презентація монографії В. Ю. Бичко-Токового

10 березня відділ краєзнавства провів презентацію книги Віталія Юрійовича Бичко-Токового - молодого автора, історика, краєзнавця, глибокого дослідника свого родинного дерева «Мічені війною. Новосанжарці на полях першої світової 1914-1918 рр.».

Що нам відомо про першу світову? 1 серпня 1914 року Німеччина оголосила війну Російській імперії. Розпочалася Перша світова війна, в яку невдовзі було втягнуто 41 країну. В цій війні, за офіційними даними, загинуло та було поранено понад 20 мільйонів людей. Серед цих людей, звісно, були і наші земляки.
Так уже склалося, що про Першу світову люди, виховані радянською пропагандою, знають у рази менше, ніж про події, приміром, так званого “великого” жовтня 1917 року чи то про події Другої світової війни. І справа тут не у масштабах, а швидше в ідеологічних підходах. А між тим, Україна не залишалась осторонь і цієї трагедії.
Автор Віталій Бичко-Токовий народився у містечку Нові Санжари, що на Полтавщині. У 2012 році закінчив історичний факультет Полтавського національного педагогічного університету імені В. Г. Короленка. Презентована нами сьогодні книга - це перша наукова праця, присвячена історичній Новосанжарщині. Автор здійснив пошук, ідентифікацію, систематизацію та узагальнення даних, котрі стосуються долі учасників Великої війни 1914–1918 рр.
Вона присвячена ветеранам Першої світової, які були вихідцями з Новосанжарської волості Кобеляцького повіту Полтавської губернії. Вперше публікуються архівні матеріали як українських, так і російських архівів, котрі були зібрані автором, розшифровані та перекладені з російської на українську мову, спогади родичів, матеріали з особистого архіву дослідника.
Книга "Мічені війою. Новосанжарці на полях Першої світової 1914-1918 рр." з’явилася всупереч обставинам. Вона стала логічним продовженням дослідження автором свого родоводу, котре він розпочав ще у кінці 2019 року.
Віталій Бичко-Токовий працював як із доступними онлайн документами російських архівів – Російський державний військово-історичний архів (РГВИА), так і періодично приїжджаючи до Києва та опрацьовуючи у ЦДАВО (Центральний державний архів вищих органів влади) певні, чудом вцілілі фонди, котрі стосуються як Новосанжарської, так і Клюсово-Зачепилівської волості Кобеляцького повіту Полтавської губернії.
Книга розрахована на велике коло читачів: як родичів учасників ВВ, так і жителів містечка та регіону, а також викладачів, студентів-істориків, краєзнавців та всіх тих, хто цікавиться історією рідного краю.

Відтепер монграфія "Мічені війною. Новосанжарці на полях Першої світової. 1914-1918 рр." буде зберігатися у Полтавській ОУНБ ім. І. П. Котляревського і всі бажаючі зможуть з нею ознайомитися.

Трудівниці лицарського духу

 

Національна свідомість жінки є початком національної
                                                свідомості народу

                                                                                               Єлизавета Жук

Жінка – берегиня роду. Так багато покладено на неї самою природою: продовження роду та сімейних традицій, виховання нащадків. А ще вона повинна бути доброю господинею, вірною дружиною, щирою сестрою, хорошим товаришем. Усі ці риси уособлює українська жінка, яка споконвіку славилася вродою, лагідною вдачею, допитливим розумом. А ще – відданістю, мужністю і відвагою. Непереборне прагнення до волі, що поєднувалося з почуттям високої гідності, спонукало її до культурно-освітньої, громадсько-політичної, а коли виникала потреба, то й до військової діяльності.Тож українські жінки успішно вписалися у всі галузі життя – від меценатства, науки і культури до політики.

Присвячуємо свою розповідь славетному жіноцтву Полтавщини.
Благодійність – одна з найвищих людських чеснот: вона визначає ставлення людей один до одного та спрямована на дієву допомогу людям, котрі її потребують. Тож не дивно, що значна роль у благодійній діяльності зажди належала жінкам, які не тільки займалися особистою благодійницькою діяльністю, але й зорганізовувалисяу благодійні товариства.Серед чисельних благодійних товариств Полтавщини варто згадати товариство Червоного Хреста та Полтавсько-Чернігівський відділ «Краплі молока», які переймалися питаннями медичної допомоги незахищеним верствам населення та запобіганню дитячої смертності. А серед славної когорти полтавських благодійниць і меценаток хотілося б виокремити постать ЄлизаветиМилорадович-Скоропадської. Вона не тільки була представницею найбагатшого роду Полтавської губернії, але й активною діячкою Полтавської української громади. Значення її благодійницького внеску вагомооцінив  О. Кониський: «Пам'ять Лизавети Іванівни житиме до віку на Україні-Русі, бо хто ж з чесних русинів по цілій Україні від Дону до Тиси не поклониться перед пам'яттю Милорадовички і не скаже укупі з нами: «Спасибі, мамо, спасибі на віки».

Полтавські жінки завжди виявляли високу політичну зрілість, яка вела їх шляхом, віри й любові, шляхом мужності і самопожертви. Це і «козацька мати» Оксана Мешко, член правозахисної організації Українська громадська група сприяння виконанню Гельсинських угод, яка, не зважаючи на переслідування та репресії, сміливо засвідчила перед світом, що Україна живе й бореться. І«Чорнобильська мати» Зінаїда Ботте-Чуйко,учасниця першої офіційної поїздки ВР України до Чорнобильської АЕС, перша голова Австралійської фундації допомоги дітям Чорнобиля, яка допомагала жертвам Чорнобильської катастрофи.
 Полтавки не раз із зброєю в руках, пліч-о-пліч із чоловіками, захищали свій дім і власну родину. Серед них Герой Радянського Союзу старший льотчик 46-го гвардійського нічного бомбардувального авіаційного полку Наталія Меклін (Кравцова), мужні підпільниці: герой Радянського Союзу Ляля Убийвовк, Герой України Тетяна Маркус, зв’язкова УПА Христина Кононенко та багато інших.

Полтавські жінки мають і великий науковий потенціал, досягнувши значних висот у різних галузях знань: етнографія (Олена Пчілка), мовознавство (Надія Фесенко) історія (Ганна Берло, Наталія Мірза-Авакянц, Віра Жук, Ірина Петренко), біологія (Берта Айзенман, Яніна Яценко, Олена Байрак), математика (Майя Бабешко), хімія (Софія Каневська, Тамара Сахно), астрономія (Зінаїда Аксентьєва).
І, звісно, наші полтавки здібні, талановиті, артистичні, майстровиті, тож їхні набутки становлять широкий мистецько-культурний розмай. За щоб не бралися наші жінки – будь-то перо, пензлик чи музичний інструмент, де б вони не перебували – чи-то на великій сцені, чи в маленькій мистецькій майстерні – їхній талант набував визнання не тільки у нашому краї, а й далеко за його межами.

Першою, і найбільшою галуззю, де визначалися полтавчанки – література. Уже в XVII столітті з’являються пісенні шедеври«дівчини з легенди», поетеси Марусі Чурай. Її пісні самі стали легендою, отримавши міжнародне визнання: так виразити власні болі, тугу чи радощі, так вилити свою душу могла тільки жінка. Поряд із нею – цілий ряд видатних жінок-письменниць – Олександра Псьол, Надія Кибальчич, Олена Пчілка, Наталія Лівицька-Холодна, ЛюціаннаПіонтек, Оксана Іваненко, Леся Богуславець, Оксана Соловей, Діма та ін. Хочу зауважити, що вони не обмежилися суто літературною діяльністю, а прикладали свої сили до різних сторін суспільного життя. Меценатки, просвітниці, етнографи, фольклористи, актині громадські і політичні діячки - ці визначення для них не меш вважливі ніж письменниці.

Мистецьки набутки наших жінок вражають також. Це і перша жінка-художник, чиї картини потрапили до Лувру Марія Башкирцева, а поряд із нею Катерина Білокур, яка своїми райськими квітами вразила Пабло Пікассо та всю Європу. А ще можна згадати художниць Глафіру Дуніну-Борковську, Ганну Старицьку, Соню Терк-Делоне, Віру Барінову-Кулебу, Людмилу Мєшкову.
Не тільки пензлик, але й різець скульптора підвладний нашим мисткиням. І твори Леонори Блох та ЄлизаветиТрипольської підтверджують це.
Олександра Герцик, Олександра Віламова, Катерина Осмяловська, Ганна Затиркевич-Карпінська, Надія Жарко, Олена Зініна, Тамара Кислякова, Жанна Северин – ці видатні актрисизахоплювали публіку, виступаючи на театральних підмостках імператорського театру, і на сучасній сцені.

Коли настала епоха великого німого то у нього з’явилася і своя «Королева німого кіно» - таємнича і чарівна Віра Холодна. А звуковий кінематограф нам подарував «француженку» Клару Лучко та Жанну Прохоренко, яка зіграла роль юної Шурочки в культовому фільмі «Балади про солдата».
Пісенна Полтавщина подарувала нам ансамбль «Жінхоранс» і хор «Калину». І звісно, Чураївну української пісні Раїсу Кириченко. А ще цілу плеяду не менш талановитих співачок – Єлизавету Азерську, Євдокію Верховинець-Долю, Тамару Гриценко, Наталю Май. Не тільки піснею, а й композиторським талантом прославили Полтавщину Галина Корінь та Лідія Івахненко.
«Заплелася рогоза», «розквітали василечки», «завертілося кружало» у народному танці балетмейстера Ніни Уварової-Латинської.
Опішненські вироби, вишивка «білим по білому», решетилівські килими - можна сказати, що ці поняття вже стали впізнаваним брендом Полтавського краю. А Явдоха Пошивайло, Віра Роїк, Надія Бабенко – визнані народні майстрині не тільки на малій Батьківщині, а й в усьому світі.
Спортивну славу нашого краю складають олімпійські чемпіонки гімнастка Ніна Бочарова, легкоатлетка Надія Ткаченко та байдарочниця Катерина Куришко. Лубенчанка Людмила Руденко стала не тільки шаховою чемпіонкою світу серед жінок, але й міжнародним гросмейстером серед чоловіків. А наші чарівні пані Анастасія Дойникова та Олена Чуб, незважаючи на свій поважний вік,підкоряють гірські вершини та перемагають у міжнародних спортивних змаганнях.
 і, звісно ж, нам хочеться згадати наших поважних колежанок – колишнього директора Полтавської ОУНБ ім. І. П. Котляревського – Надію Косенко та директора Національної бібліотеки для дітей України – Анастасію Кобзаренко.
Матеріал підготувала головний бібліотекар відділу краєзнавства Ганна Дідусенко.

Олександрові Білоуську - 70!!!

 Олександр Білоусько народився 1 березня 1951 р. у родині спеціалістів сільського господарства Андрія Кузьмича та Надії Василівни. По батьківській лінії він є нащадком давнього козацького роду, що веде початок від козака Кременчуцької сотні Чигиринського полку Матвія Білоуська, вписаного в реєстр Війська Запорозького 1649 р. Дитячі роки майбутнього історика-енциклопедиста минули на родовому хуторі Білоуськи при Громовій дорозі з Кременчука до Полтави, знесеному в середині ХХ ст. у ході чергових аграрних експериментів КПРС. Згодом замешкав з батьками у смт Нова Галещина Козельщинського району Полтавської області.
Навчався у Солоницькій середній школі, яку закінчив у 1968 р. З дитинства захоплювався малюванням і уявляв себе лише художником. Самостійно за книгами й журналами, які передплачував поштою з Москви, оволодів основами мистецької грамоти. 

 

Забігаючи наперед скажемо, що пристрасть до живопису і майстерне володіння пензлем зберіг на все життя, створивши чимало станкових і монументальних творів. А ще, це захоплення дозволяло і дозволяє йому на рівних дискутувати з художниками та мистецтвознавцями й водночас реалізовувати мистецькі проєкти. (У 2015 р. О. А. Білоуська було прийнято до НСХУ). Доля, однак, розпорядилася інакше, і замість художньої він ступив на педагогічну ниву.

Ще у шкільні роки, дякуючи вчителеві Борису Олексійовичу Шалкову, з’явилося зацікавлення історією. Тож після школи поступив навчатися на історичний факультет Полтавського державного педагогічного інституту імені В. Г. Короленка (нині Полтавський національний педагогічний університет) імені В. Г. Короленка). Величезний конкурс подолав, склавши на відмінно профільний екзамен. Усе життя згадує добрим словом викладача ВИШу Віктора Степановича Воловика, який очолював тоді екзаменаційну комісію і розгледів у сільському хлопцеві великий творчий потенціал. Інститут закінчив у 1972 р. із відзнакою, упродовж усіх років навчання демонстрував схильність до наукової роботи, був активним членом студентського наукового товариства, але про направлення до аспірантури годі було й мріяти: педінститут готував учителів для сільської школи.

Після закінчення вузу працював за призначенням у сільській 8-річній школі на Херсонщині (с. Нова Маячка Цюрупинського району). У зв’язку зі створенням сім’ї повернувся на Полтавщину. Працював у сільських Бреусівській та Головачанській середніх школах, а восени 1975 р. був зарахований на посаду вчителя історії СШ № 7 імені Т. Г. Шевченка м. Полтави, де й працював до 2002 р. Саме тут отримав визнання як непересічний педагог і невтомний учитель-новатор.
Здавалося, після 30 років напруженої учительської поденщини, можна було б і відпочити, працювати у більш ощадливому режимі, спокійно очікувати на заслужений відпочинок. Та такий варіант для Білоуська був не прийнятним, він звик і генерувати ідеї, і, як правило, самотужки їх реалізовувати, брати на себе відповідальність за результат. Несподівано для багатьох, невдовзі після відзначення свого 50-річного ювілею (2001), Олександр Андрійович залишає звичну учительську роботу і кардинально змінює фах своєї діяльності – стає прискіпливим дослідником, науковим редактором і видавцем. У 2002–2003 рр. він працює завідувачем науково-методичним відділом Полтавського обласного комунального підприємства інформаційних технологій «Освітаінфоком», а з 2003 по 2007 рр. – головним редактором видавництва «Оріяна» (м. Полтава).

Незабаром прийшов і перший успіх, Білоуськові за досить короткий проміжок часу удалося опублікувати історико-краєзнавчі серії: «Україна від найдавніших часів до кінця ХХ століття: Євразійський цивілізаційний контекст. Карти, таблиці, ілюстрації», серію підручників «Історія Полтавщини» для 6–11 кл. загальноосвітньої школи, 33-томний «Іменний звід історії Полтавщини», комплекти кольорових репродукцій «Ілюстрована історія Полтавщини», методичні посібники для вчителів.

Завдяки Білоуськові у першій половині 2000-х Полтавська область забезпечила собі пріоритет щодо новітніх технологій впровадження курсу краєзнавства у навчальних закладах; водночас він зміг згуртувати навколо своїх видавничих проєктів відомих педагогів, істориків та краєзнавців: В. М. Григорьєва, О. П. Єрмака, П. В. Киридона, К. М. Мироненка, В. О. Мокляка, Т. П. Пустовіта, В. Я. Ревегука, О. Б. Супруненка, В. М. Ханка та ін. Результати виявилися досить переконливими і це практично без жодної державної підтримки, навіть всупереч обставинам, що складалися.

Олександр Андрійович бере участь у науковому, методичному і громадському житті Полтавщини і України: неодноразово обирався делегатом Усеукраїнських з’їздів працівників освіти та Національної спілки краєзнавців; членом конкурсних комісій, журі, редколегій журналів, експертних рад при органах виконавчої влади та місцевого самоврядування; він – постійний лектор і почесний професор Полтавського обласного інституту післядипломної педагогічної освіти імені М. В. Остроградського, учасник понад 100 міжнародних і регіональних наукових конференцій та семінарів, відповідальний секретар Полтавської обласної спілки краєзнавців, член правління обласного товариства «Просвіта» ім. Т. Г. Шевченка. Іншими словами, Олександр Андрійович, своєю багатогранною плідною працею доводить вкотре скептикам, що сьогодні перебуває у розквіті творчих сил. 

Полтавська ОУНБ ім. І. П. Котляревського і відділ краєзнавства, зокрема, вітає ювіляра із славетною датою. Бажаємо многих літ у здоров'ї, мирі та радості. А також чекаємо нових видавничих проєктів!!!

До ювілею видатного науковця бібліотекарі відділу краєзнавства підготували книжкову виставку, а також готують бібліографічний покажчик «Олександр Білоусько» із бібліотечної серії «Видатні краєзнавці Полтавщини». Мета даного видання – ознайомити користувачів із науковим доробком О. А. Білоуська та надати повні відомості про його життєвий і творчий шлях