У відділі краєзнавства відкрито книжкову виставку до 60-річчя від дня народження Володимира Мокляка.
Нижче ми наводимо вступну статтю Тараса Павловича Пустовіта, яка буде вміщена до бібліографічного покажчика "Володимир Мокляк": до 60-річчя від дня народження з серії "Видатні краєзнавці Полтавщини". Цей покажчик готують до друку бібліотекарі відділу краєзнавства Полтавської ОУНБ ім. І. П. Котляревського. Ми щиро вітаємо шановного ювіляра з Днем народження! Зичимо многих і благих літ, і багато знахідок на краєзнавчій ниві!!!
Слово про краєзнавця Володимира Мокляка
(до 60-річчя з дня народження)
Знайомство моє з істориком, бібліографом, музеєзнавцем Володимиром Олександровичем Мокляком відбулося у період пізньої горбачовської перебудови у читальному залі державного архіву. Він завітав в архівну установу в статусі молодшого наукового співробітника відділу археології Полтавського краєзнавчого музею (нині Полтавський краєзнавчий музей імені Василя Кричевського). Перше, що кинулося тоді у вічі: призвели його до архівної установи не тільки справи службові, а й природній інтерес: його щиро цікавила наша джерельна база, науково-довідковий фонд, періодичні видання довоєнного періоду та ін.; уже тоді вражав діапазон його наукових зацікавлень. Під час спілкування (у тому числі заповнення анкетних даних) мене здивувало місце проживання Володимира і той час, який він витрачав на дорогу до роботи (за полтавськими мірками від с. Руденківка до Полтави відстань величезна і становить понад 40 км.). Згодом наше спілкування стало постійним і дружнім. Ми були ровесниками і часто наші погляди на ті чи інші соціально-політичні і культурні події збігалися. Крім того, ми співпрацювали над кількома видавничими проєктами, працювали на громадському полі і щиро допомагали у розбудові Полтавської єпархії ПЦУ (УПЦ КП), у скрутні хвилини, а їх було упродовж 30 років немало, підтримували один одного. Тож уважаю, що у автора цих рядків є вагомі аргументи сказати слово про шанованого колегу і побратима.
Володимир Олександрович Мокляк народився 26 червня 1961 року в с. Руденківка Новосанжарського району в родині колгоспників. Закінчив Руденківську середню школу (1978), середнє міське професійно-технічне училище № 4 м. Полтава (1979, з відзнакою), Гадяцьке державне культурно-освітнє училище імені І. П. Котляревського (1985, з відзнакою), Харківський державний інститут культури (1991). Здобував освіту і водночас працював, бо матеріально у родині було скрутно завжди, фактично виховувала і піднімала хлопця на ноги одна мати – Ніна Юхимівна.
Трудовий шлях розпочав вантажником на Новосанжарському шкірзаводі (1979 – 1980), служив у радянській армії (1983 – 1985), згодом працював диспетчером колгоспу імені газети «Зоря Полтавщини» в с. Руденківка (1980 – 1981), ст. ред. Новосанжарської районної Централізованої бібліотечної системи (1985 –1989). Працював сумлінно, але підшукував щось ближче до душі – тож тяга і любов до старовини невдовзі призвела його в Полтавський краєзнавчий музей – і як виявилося на довгі та продуктивні роки.
Світогляд Володимира Олександровича в основному формувався на основі прочитаної художньої і науково-популярної літератури. У шкільні роки намагався читати усе, що потрапляло на очі: від казок до історичних романів, та особливо захоплювався періодом козаччини. Зачитувався творами О. Соколовського «Богун», П. Качури «Іван Богун», Івана Ле «Хмельницький», Натана Рибака «Переяславська рада»; надзвичайний вплив на школяра справили історичні романи Михайла Старицького «Останні орли», «Кармелюк», повість «Облога Буші» і звичайно ж трилогія «Богдан Хмельницький». Це ті видання, які можна було тоді дістати на районному рівні.
Велике значення у середніх класах школи мало спілкування із учителями історії: Іваном Кириловичем Писаренком та Віктором Макаровичем Гурським, які могли захопити учнів цікавими розповідями, і… які свого часу пройшли через пекло сталінських таборів..
Саме від Івана Писаренка хлопець уперше почув про праці Миколи Костомарова, Михайла Грушевського, Володимира Винниченка, про історію Росії Сергія Соловйова, які він зміг прочитати у молодості і за які зрештою і постраждав. Інтуітивно Володимир тягнувся до цих учителів, хоча до кінця і не усвідомлював їхньої трагедії.
Та особливий вплив на Володимира мали розповіді бабусі по материній лінії – Моцак Євфросинії Петрівни (у деяких документах вона писалася як Пріська). Проста, неграмотна селянка з бідної родини, рано залишилася без батьків, в молодості наймичкувала, була покоївкою у Полтаві, та у родинах місцевого дворянства. Є припущення, що вона могла бути покоївкою у колишньому маєтку Єлизавети Милорадовички, що знаходився між Новими Санжарами і Клюсівкою.
«Сьогодні там лише пусте місце, – із сумом констатує факти Володимир Олександрович, – упродовж десятиліть усе було знищене нанівець більшовицьким молохом. Бабуся завжди згадувала своїх господарів з великою пошаною, але багато що розповідала потайки».
Від неї ще у період застою школяр уперше почув про жахи проведення колективізації та Голодомор 1932-1933 років. Родина змогла вижити лише тому, що тримали корову. Науковець і досі згадує родинний переказ про казанок зі звареною квасолею, який було вилучено у хаті силою місцевими активістами. Згадувала бабуся і про голод 1946 – 1947 рр., коли родина, як і інші односельці, виживала лише завдяки мерзлій гнилій картоплі, що збирали на полях, та печеному бурякові, який уважався за ласощі. І це лише дещиця з того, що вона знала, більше розповідати онукові просто боялася.
Тож на нашу думку, любов до старовини та старожитностей у юнака формувалася частково від читання книжок і від захоплюючих переказів дорослих, але значною мірою закладена була на генетичному рівні, адже рід Моцаків – давній, козацький.
Згадуючи про шкільні роки Володимир Олександрович не оминає й прикрих епізодів. Зокрема розповідає про випадки, коли дехто із учителів школи цікавився, чи вірять вони (діти) в Бога, чи є у родині віруючі. Дехто із запопадливих педагогів-комуністів навіть стояв на Великдень під церквою, і відстежував тих, хто туди ходить. А після Великодня у школярів перевіряли руки – чи не забруднені вони бува фарбою з пасхальних крашанок. Такими були реалії часу.
Можливо є якась вища справедливість у тому, що саме В. О. Мокляк згодом став співупорядником «Національної книги пам’яті жертв Голодомору 1932 – 1933 років в Україні: Полтавська область» (Полтава: Оріяна, 2008. – 1200 арк), увійшов до складу редакційної ради Полтавської енциклопедії (ПОЛТАВІКА. Полтавська Енциклопедія: У 12 томах. – Том 12: Релігія і церква / Гол. ред. О. А. Білоусько. – Полтава: Вид-во «Полтавський літератор», 2009. – 756 + XL с., іл., схеми, карти, табл.), опублікував десятки наукових розвідок державницького спрямування.
У краєзнавчому музеї Володимир Мокляк значиться молодшим науковим співробітником відділу археології з 3 травня 1989 року. В складі археологічних експедицій (кер. О. Б. Супруненко) брав участь у розкопках курганів біля сс. Лахни, Ливенське Новосанжарського, Олефірщина Диканського, Олександрівка Чорнухинського р-нів, проводив археологічні розвідки на території Новосанжарського р-ну. А вже у квітні 1994 року його було призначено заступником директора з наукової роботи музею. Довірили молодому працівникові високу посаду і не помилилися.
Зрозуміло, що упродовж 30 років музейницької поденщини траплялося різне і по всякому. Але те, що саме тут він став музейним авторитетом, улюбленій справі віддавав усі свої сили і знання, безперечно. За його активною участю музей із просвітницької установи поступово перетворювався на один із потужних науково-краєзнавчих центрів, започатковувалися періодичні (серійні) наукові видання, розширювалися контакти з провідними вченими країни, збільшилася в рази кількість проведених публічних заходів. Краєзнавчий музей став справжньою візитівкою області.
У творчому доробку науковця значаться як створення музейних експозицій, так і видання грунтовних досліджень. Це передовсім оновлені експозиції залів музею № 9 і 10 «Полтавшина в другій половині XIV – кінці XVII століть» та «Полтавшина у XVIII столітті». Їх тематична концепція – без перебільшення 30 років невтомних наукових пошуків. Із друкованих здобутків – книга «Полтавщина козацька (від Люблінської унії до Коломацьколї ради», збірка документів «Джерела до історії Полтавського полку» (вийшло 7 томів), 15 випусків музейних наукових збірників та 13 випусків серії «Звід пам’яток історії та культури України. Полтавська область» (від підготовки останніх випусків науковець фактично був усунений), колективні монографії..Він – автор (співавтор) кількох монографій, один із фундаторів часописів «Полтавська Петлюріана», «Полтавські єпархіальні відомості». В його рукописному портфелі завжди знаходилися нові теми – цікавинки.
Хотілося б відзначити універсальність науковця. Постійно праця з музейними експонатами та архівними джерелами, плідні контакти з колегами, самоосвіта сформували упродовж років в його особі і музейника, і археолога, і дослідника, і бібліографа, і експерта з низки фахових питань. Він музейник-практик, який блискуче знає фонди, завжди має власну думку, і що важливо при потребі аргументує власну позицію. Про його високий науковий рівень свідчить хоча б той факт, що звертаються до нього за консультаціями люди різних фахових уподобань, нерідко як до останньої інстанції.
За словами ювіляра, музейна праця захоплююча, творча і багатогранна. Вона виснажує, але водночас і дає велику насолоду, дарує багато радісних хвилин під час спілкування з колегами та славетними сучасниками. У цьому реєстрі серед перших значиться козацька матір Олена Михайлівна Апанович, із якою молодий науковець познайомився під час її приїзду у 1989 р. до с. Нехвороща і спілкування з якою підтримував до її передчасної смерті. Саме Олену Апанович Володимир Олександрович називає своєю учителькою у площині козакознавства. Це вона на самому початку його наукової діяльності фактично благословила книжку про академіка Ореста Левицького, давала науковцеві слушні поради. (До речі, постать Ореста Левицького, уродженця сусіднього с. Маячка є найулюбленішою у доробку науковця).
Володимир Олександрович з пієтетом сьогодні згадує Героя України, патріарха українського музейництва, директора Львівської картинної галереї Бориса Григоровича Возницького, професора гірничої академії (м. Дніпро) Ганну Кирилівну Швидько, професора Києво-Могилянської академії Юрія Андрійовича Мицика. Пощастило йому спілкуватися і з донькою В. Г. Кричевського Оксаною Кричевською-Лінде та його онукою Катериною Кричевською-Росандіч; з Оленою Отт-Скоропадською, Святійшим Патріархом Київським і всієї Руси-України Філаретом. Теплі спогади залишаються від зустрічей та спілкування з покійним митрополитом полтавським і кременчуцьким УПЦ КП Євсевієм, з протоієреєм о. Миколаєм (Храпачем), директором музею Гетьманства (м. Київ) Галиною Яровою, професором В. В. Кривошеєю; великий вплив справило на нього тривале і плідне спілкування з відомим письменником і літературознавцем Петром Петровичем Ротачем та його дружиною Аллою Олександрівною…Та хіба можливо хоча б побіжно згадати усіх, з ким упродовж років довелося спілкуватися.
Не все складалося легко у житті науковця. Пам’ятаю, наскільки важко Володимиру Олександровичу давалася робота над серією джерел з історії Полтавського полку. І справа навіть не у тому, що при опрацюванні рукописних документів першої половини ХVІІІ століття необхідні досвід і глибокі знання з палеографії. Копії цих документів (компутів) були тривалий час доступними для дослідників лише на плівочній основі і то не у найкращій якості. Тож доводилося (і доводиться) працювати фактично в екстремальних умовах – розбирати годинами у напівтемряві рукописні тексти. І хоча науковий результат досягнуто, при такій скурпульозній роботі швидко втрачалося здоров’я і насамперед зір. Але, як би не було тяжко, якби довелося починати все спочатку, він без роздумів обрав би знову такий самий музейницький шлях.
Наша б розповідь була б неповною, якби ми не згадали про хобі ювіляра та унікальну книгозбірню, яку він формує усе своє свідоме життя. Наразі вона нараховує 12 000 томів і охоплює видання від початку XVII ст. до сьогодення. Спрямованість видань – історія, краєзнавство, класична і сучасна художня література, у значній мірі історичного напрямку.
З такою потужною джерельною базою можна залюбки працювати вдома, у своєму робочому кабінеті. Володимир Олександрович звик мати потрібні джерела під рукою. Він також чудово усвідомлює, що на жаль «рукописи горять».
Найдавніше видання збірки – фрагменти Служебників братів Мамоничів 1617 та 1618 р. Певна кількість книг із автографами, до двох десятків комплектів різних енциклопедичних видань.
Зібрано комплекти творів різних письменників, таких як Олесь Бердник, Іван Білик, Феодосій Роговий, Олесь Гончар; колекцію видань Тараса Шевченка (повне зібрання його творів, різні ювілейні видання), рідкісні видання 1920-х – 1930-х рр., праці Миколи Костомарова, Ореста Левицького та інш. Збірка містить значну колекцію археографічних видань – публікації документів козацької доби; практично усе, що виходило з друку за радянського часу та у роки незалежності України. Є крамольні за радянського часу видання – як-то книги того ж О. Бердника, М. Руденка, В. Некрасова.
До речі, з романом Олеся Бердника пов’язаний цікавий епізодв житті науковця. Коли Володимир навчався у Гадячі, то проходив практику у Нехворощанській зональній бібліотеці, де одного разу у купі макулатури і виявив цю пошкоджену книгу, яку відразу й прочитав. А незабаром компетентними людьми був звинувачений в антирадянщині… Репресивна система у всі часи працювала на повну потужність..
Володимир Олександрович має й невелику колекцію живопису. Частина колекції це дарунки митців і колекціонерів, частина придбана власним коштом. У мистецькій збірці в основному представлені полтавські майстри. Є низка козацьких портретів – гетьмана Івана Самойловича, Івана Мазепи, Данила Апостола, полковників та представників козацької старшини – Максима Ілляшенка, Михайла Бороховича, Леонтія Свічки, Івана Чарниша.
Володимир Олександрович пишається своєю колекцією, він як ніхто уміє цінувати час і дякує Богові за кожен прожитий день. Відпочиває також у праці – коли залишається наодинці з своїми улюбленими книгами та творами мистецтва.
Діяльність Володимира Олександровича Мокляка неодноразово відзначалася на державному рівні та місцевою громадою. Він – заслужений працівник культури України (2012), нагороджений медаллю «25 років незалежності України» (2016); Почесними грамотами Міністерства культури і мистецтв України, Полтавської обласної державної адміністрації, Полтавської міської ради. Лауреат премій імені Самійла Величка (2007), Володимира Малика (2011), Паїсія Величковського (2012), Миколи Ярошенка (2015), Петра Ротача (2019).
У переддень ювілею хочемо побажати ювілярові міцного здоров’я, нових досліджень і відкриттів. Працювати плідно і далі на користь державі і місцевій громаді. З роси і води вам шанований козаче!
Тарас ПУСТОВІТ, заступник директора Державного архіву Полтавської області, заслужений працівник культури України
