Слава на земля полтавська талановитими людьми, однак є серед них непересічні особистості, люди-самородки. Саме таким є поет-пісняр Дмитро Луценко. Про таких у народі кажуть «Божа людина», тобто має талант від Бога!
Народився Д. Луценко у мальовничому старовинному селі березова Рудка Пирятинського (тепер Лубенського) району в селянській родині. Село, як і люди, що жили у ньому, мали непросту, а часом захопливу історію. Можливо це і сприяло формуванню поетичної душі. «Ще в пору колискову, в ранньому дитинстві, в теплій селянській хаті зачарувала мене українська народна пісня. Я вбирав у своє серце безліч сумних і веселих, мужніх і ніжних мелодій… Із піснями я виріс…», - згадував Дмитро Луценко.
Говорячи про свої перші поетичні твори, автор зазначав: «Збирав я їх на батьківській землі для вас в безсонні ночі, рідні люди».
Березовій Рудці присвятив поет такі трепетно-ніжні рядки у вірші «Рідне село»:
Березова Рудка, Березова Рудка
Мене зустрічає привітно, як мати,
Тут кожна билинка, стужавіла грудка
Для мене – мов квітка життя – незабудка…
Але не тільки радісні хвилини пов’язані з рідною землею, а й багато щемкого болю. У страшному для українського народу 1933 році пішов з життя батько поета, а наприкінці того ж року смерть забрала і сестру Дмитра, Яринку. Самого ж Дмитра голод загнав на шахту в Донбас. Працюючи в шахті, одночасно продовжував навчатись на робітфаці, а з 1938 р. Луценко – студент Київського гідромеліоративного інституту. У жовтні 1940 р. призваний до армії у прикордонне військо на Памірі.
Важкий солдатський шлях випав Дмитрові у роки Другої світової війни. На фронті доля звела його з відомим поетом Євгеном Долматовським, який віддав до друку вірші поета у дивізійну газету «За Победу». Згодом туди перевели працювати Дмитра Омеляновича.
Виступав із віршами, статтями, кореспонденціями у фронтовій друкарні. У фронтових газетах друкувалися його вірші «Моє місто», «Я син твій, Батьківщино» (1942), «Україна», «Вірність» (1943) та ін., в яких він своєю натхненною творчістю підіймав бойовий дух і закликав до перемоги.
Військова тематика відобразилась у збірках «До останнього патрона» (1975), «Пісня вірності» (1981), «Пісні та хори про Велику Вітчизняну війну» та ін.
Багато поезій Д. Луценка воєнного часу стали відомими піснями: «А мати ходить на курган», слова покладені на музику Ігорем Шамо. Свого часу Дмитро Луценко писав, що «коли почав писати вірші, то так дуже хотілося мені, щоб хоч один був покладений на музику. Мені здавалось, що я був би найщасливішою людиною на землі, коли б почув свою пісню».
Війна закінчилася для поета-фронтовика контузією та інвалідністю. Нагороджений орденами Червоної Зірки, Дружби народів, медалями «За відвагу».
Важко жилося всім після війни. Дмитро Луценко теж не став виключенням. Матеріальна скрута, невлаштованість, пошуки роботи, на якій заробіток давав би хоч трохи й морального задоволення приводили до газет «Сільські вісті» та «Молодь України». А згодом Дмитра Омеляновича призначили кореспондентом Всесоюзного радіо по Україні.
У ці роки він зустрічає своє кохання. Народжуються дітки – донька і син. А у 1963 р. його приймають до Спілки письменників України. Роком раніше побачила світ перша збірка «Дарую людям пісню», благословенна Володимиром Сосюрою. Загалом у творчому доробку автора 14 поетичних збірок, а також 300 пісень, музику до яких написали 63 композитори: О. Білаш, Г. і П. Майбороди, І. Шамо, А. Пашкевич та ін.
Творчість Дмитра Омеляновича відзначена урядовими нагородами: у 1974 р. він отримав звання заслуженого діяча мистецтв України, а у 1976 р. – Державну премію України імені Т. г. Шевченка за пісні «Києве мій», «Зачарована Десна», «Стоїть над Волгою курган», музику до яких написав Ігор Шамо.
У серії «Бібліотека Шевченківського комітету» вийшла друком збірка вибраних творів поета «Усе любов’ю зміряне до дна». У цій книзі, об’ємом понад 600 сторінок, представлений великий творчий доробок поета.
У багатьох поезіях Дмитра Омеляновича згадуються населені пункти рідної йому Полтавщини. Найбільше, звичайно, с. Березова Рудка, але є й інші, зокрема, Полтава – у віршах «Кущ калини» і «Полтавчанка» (в останньому є такі рядки: «дівчина з чарівної Полтави з квітами привиділась мені…»), а у вірші «Хата моя, біла хата» згадується річка Ворскла. Пісні Д. Луценка складають золотий запас української естради, яку знають і люблять у цілому світі.
Пісню «Осіннє золото» виконували уславлені Діана Петриненко, та Дмитро Гнатюк, а «Мамину вишню» - незабутня Раїса Кириченко. «Мамина вишня» - одна з пісень, присвячена матері поета. Чому «мамина»? «Бо завжди мама рвала з неї перші вишні і нас частувала, і ми ту вишню так і назвали – мамина вишня», - писав сам Д. О. Луценко.
Багато пісень поета стали просто народними: «Пісня про Черкащину» стала позивними радіо міста Черкаси, а пісня «Як тебе не любити, Києве мій» - візитною карткою столиці України.
16 січня 1989 р. серце поета, підірване інфарктами, не витримало і Дмитро Луценко пішов у вічність зі словами: «Помирати не страшно, бо я лишаю людям свої пісні і вірші. А в них є те, що буде жити вічно, - моя велика любов…»
Місія Дмитра Луценка в українській культурі надзвичайна. Він і сьогодні – серед нас, вдячних нащадків. Митець живе у кожному слові, у кожній мелодії, написаній на його вірші.
У 2001 р. з нагоди 80-річчя поета-пісняра засновано літературно-мистецьку премію ім. Д. Луценка «Осіннє золото», яку щороку вручають поетам, композиторам, майстрам мистецтва України.
Матеріал підготувала провідний бібліотекар відділу краєзнавства Наталія Миколаївна Лисенко.
Немає коментарів:
Дописати коментар