Видатні родини Полтавщини (Т)

 Тарновські
Козацько-старшинський, згодом дворянський рід, за офіційними свідченнями гілка графського роду, про який у Енциклопедичному словнику Брокгауза і Єфрона можна прочитати. «графський род, герба Лелива, восходящий к началу XIV столетия». За думкою О. Лазаревського Тарновські походили зі старовинного козацького роду, відомого на Правобережній Україні, в Прилуччині, з другої половини ХVII ст. Започаткував його (за О. Лазаревським) військовий товариш Прилуцького полку Іван Йосипович Ляшко, який 1685 р. отримав універсал Прилуцького полковника Лазаря Горленка, який дозволяв йому володіти «сіножаттю панскою окопаною, прозываемою Жидовскою, под селом Гнединцами».
Його син Федір Ляшко-Тарновський – варвинський сотник та старший син Василь ведуть початок двом гілкам славного роду – чернігівській і полтавській.
З полтавської упродовж 1689-1769 рр. вийшло кілька варвинських сотників, зокрема Іван Тарновський, який був гадяцьким полковником.
До відомих представників чернігівської гілки належали бунчуковий товариш Степан Тарновський, що був керівником генеральної військової канцелярії.
Син Степана – Яків Тарновський, який був генеральним бунчужним, депутатом від Прилуцького полку до Комісії законодавчої 1767-1768. Мав він двох синів: Степана і Василя, які на той час здобули добру освіту і займали відповідні посади. Степан був київським губернським маршалком, а Василь, закінчивши Кенігсберзький університет, - чернігівським губернським маршалком.
Син Василя Яковича Володимир Васильович Тарновський був суддею в Полтаві, належав до масонської ложі «Любов до істини».
Син Степана Яковича  - Григорій Степанович Тарновський.

У 1824 р. Г. Тарновський, який став першою легендарною особою цього роду в ХІХ ст., успадкував маєток у с. Качанівці  Борзнянського повіту Чернігівської губернії (тепер селище Качанівка Ічнянського району Чернігівської області). За Г. Тарновського це село стало відомим не тільки  в Україні, а й поза її межами, як визначна оаза культури, куди з’їжджалися письменники, художники, вчені – українська еліта. Маєток Тарновських гостинно відкривав свої двері для талановитих представників української культури. Тут ніколи не залишалися порожніми жодна з 80 кімнат прекрасного палацу.
Садиба Тарновських у Качанівці стала символом розкішного життя тогочасних малоросійських дворян – нащадків козацької старшини. О. Кониський так характеризував власника цього маєтку: «Тарновський належав до тих панів-дуків, що хоч трохи пам’ятали свій національно-народний родовід і не цуралися ідей національно-демократичних, звісно настільки, наскільки їм дозволяло панське походження». Качанівка часів Г. Тарновського завдяки гостинності її господаря була культурним осередком цієї частини Російської імперії. Тут бували М. Гоголь, М. Глінка, Т. Шевченко, М. Маркевич, В. Забіла, Л. Жемчужников, С. Гулак-Артемовський, М. Максимович та багато інших митців, які увійшли в історію культури.
Увесь спадок Г. Тарновського перейшов до його племінника Василя Васильовича Тарновського, відомого як Тарновський-старший.
Василь Васильович (старший) вивчав побут українського селянства,  підготував з цієї тематики кілька статей, як переконаний противник кріпацтва, брав активну участь у підготовці селянської реформи 1861 р. Він відомий як меценат української культури. Поклав початок колекціонуванню творчої спадщини Т. Шевченка, заснував народну школу для селян, де разом із синами навчав дітей грамоті.
Батькову традицію меценатства продовжив Василь Васильович Тарновський (молодший), який присвятив усе своє життя культурницькій праці. Він зібрав велику колекцію козацької старовини, дбав про журнал «Київська старовина». Колекцію творів українського мистецтва і старожитностей, яка склала понад 7 тис. експонатів і мала велике наукове значення він подарував Чернігівському губернському земству.  За спогадами Д. Яворницького, у В. Тарновського було три найбільші пристрасті: парк, колекціонування та жіноцтво. Саме його постать І. Рєпін обрав для змалювання образу похмурого козака в картині «Запорожці пишуть листа турецькому султану».
Рід Тарновських мав своє продовження і в ХХ ст., але найяскравіші й найвідоміші його представники залишилися в історії ХІХ ст.
Серед нащадків В. Тарновського (молодшого) слід згадати його доньку Софію Василівну, яка була дамою-патронесою різних благодійних товариств, продовживши таким чином батькову доброчинну традицію. За радянської влади перейшла у чернецтво, жила під чужим іменем.
Її брат Василь Васильович, названий на честь батька і діда, був солістом Київської опери. Після більшовицького перевороту разом із сином Георгієм і донькою Оленою емігрував до Німеччини. Його старша дочка Тетяна Василівна була дружиною відомого радянського кінодраматурга О. Каплера, знімалася в кіно.
Нині розкидані по світу нащадки Тарновських (проживають в Україні, Британії, Німеччині) сприяють відродженню славних традицій своїх предків.

***

Енциклопедія історії України: у 10-ти т. -  К.: Наукова думка, 2013. – Т. 10. - 943 с.: іл.

Тарас Шевченко та дворянські родини. – К.: Фенікс, 2018. 447 с.: іл.
Энциклопедический словарь Брокгауз и Ефрон: репринтное воспроизведение издания Ф. А. Брокгауз – И. А. Ефрон 1890 г. – М. Терра, 1993. – Т. 64. - 960 с.

Терещенко

Промислово-фінансову «державу Терещенків», яка залишила значний слід в історії розвитку української економіки, започаткував Артемій Якович – нащадок козацького роду з Глухівщини. У 20-х роках ХІХ ст. він знайшов себе у комерції  і разом із дружиною Єфросинією Григорівною (уродженою Стеслявською) починав із торгівлі з візка, потім на Глухівському базарі придбав невеличку крамницю. Удача не полишала енергійного комерсанта, і, накопичивши чималий капітал, він переходить на оптову торгівлю хлібом та лісом. Уже в 40-і рр. ХІХ ст. Артемій Якович стає відомим купцем свого краю, який міг змагатися з найбагатшими купцями Чернігівщини. Розбагатів він під час Кримської війни 1853-1856 рр., займаючись поставками хліба, фуражу, обмундирування, пороху та корабельного лісу для армії.
Після селянської реформи 1861 р., вміло скориставшись новими економічними умовами, купці Терещенки за порівняно короткий час стали відомим в Російській імперії промисловцями й землевласниками. Свої капітали Терещенки вклали у велике поміщицьке землеволодіння, а також цукроваріння і пов’язане з ним гуральництво – найбільш прибуткові на той час галузі економіки.
А. Терещенко мав  синів Миколу, Федора та Семена, які поряд із батьком примножували доходи родини. Особливо відзначився в осягненні науки комерції Микола Артемійович Терещенко, якому судилося перевершити свого батька в усіх його справах, стати згодом найбагатшим і найвідомішим представником роду Терещенків, засновником тих традицій, якими керувалися наступні покоління великої родини. Маючи від народження надзвичайно практичний розум і кмітливість, Микола Терещенко ще юнаком самостійно взявся за торгівлю хлібом. Повів він її з великим умінням, навіть мистецтвом. Ставши, таким чином, найбільшим торговцем зерна на Глухівщині, М. Терещенко розшрив свою справу на Південь Російської імперії і за короткий час став відомим промисловцем і землевласником.
Разом із підприємницьким успіхом до Терещенків прийшло і суспільне визнання. 1870 р. купець першої гільдії, спадковий почесний громадянин А. Терещенко зі своїми нащадками отримав спадкове дворянське звання «в ознаменование особых его заслуг, оказанных водворению в Юго-Западном крае… землевладения, и в поощрении его благотворительности…». Його сини займали громадські виборні та державні посади, до дворянського звання додали чини відповідно таємного і дійсного статського радників, а також звання почесних громадян м. Києва та м. Глухова, найвищі державні ордени.
Поряд із досягненнями у господарюванні вони заявили про себе як щедрі доброчинці і знані колекціонери творів мистецтва та старожитностей. Терещенки заснували цілий ряд освітніх закладів, притулків, лікувальних установ, культових і громадських споруд у Глухові, Києві та інших містах України, при власних цукрозаводах і в маєтках, жертвували кошти на потреби багатьох доброчинних об’єднань і товариств. Микола і Федір Артемійовичі поклали початок великому зібранню художньо-мистецьких творів.
Микола Артемійович Терещенко з дружиною Пелагеєю Георгіївною (донька глухівського купця Бєловського) виховали двох синів і чотирьох доньок: Івана, Олександра, Варвару, Марію, Ольгу та Єфросинію. Усі вони успадкували від батьків не лише маєтності, заводи й інший капітал,а й високі громадянські чесноти, благодійність, любов до мистецтва, залишивши після себе помітний слід в історії України.
Другий син А. Я. Терещенка – Федір Артемович ще підлітком став допомагати батькові і старшому брату в їхніх комерційних справах, продовжував традиції благодійності, мав активну громадянську позицію. Чималі заслуги мав Федір Артемійович у справі колекціонування творів мистецтва. Саме його мистецьке зібрання найбільш повно збереглося в роки громадянської війни і стало основою Київського музею російського мистецтва.  Його дружина, Надія Володимирівна (уроджена Хлопова), активно займалася благодійною діяльністю. У подружжя народилося троє дітей: Надія, Федір і Наталія.
Старший син Іван Миколайович Терещенко, обдарований від народження допитливим розумом і добрим серцем, присвятив себе громадській діяльності, збиранню творів мистецтва, широкому благодійництву й меценатству. Він виконував обов’язки гласного Київської міської думи, був попечителем кількох навчальних закладів у Києві та Глухові. На його кошти протягом чверті століття існувала Київська рисувальна школа М. Мурашка, яка виховала цілу плеяду талановитих українських художників. За прикладом старших у родині І. Терещенко фанатично захопився збиранням творів живопису. За досить короткий час він зажив слави одного з найвідоміших колекціонерів творів мистецтва в Російській імперії, колекцію картин якого оцінювали у кілька сотень тисяч рублів. У ті дні газета «Київське слово» писала: «… Іван Миколайович був прекрасною людиною – доброю, чуйною, яка близько до серця брала чужі потреби. І. М. Терещенко прихиляв до себе всіх людей, які з ним стикалися. Він умів вчасно підтримати художника-початківця, мало хто в Києві з молодих художників, що торували собі дорогу, не знав Івана Миколайовича…». Одружений він був з Єлизаветою Михайлівною, донькою інтенданта Київського військового округу М. Саранчева, подужжя мало чотирьох дітей.
Другий син М. Терещенка – Олександр – поряд із власними справами, пов’язаними з управлінням заводами і маєтками, приділяв значну увагу справам громадським. Зокрема, чверь століття він був одним із керівників Київського відділу Російського музичного товариства, членом кількох товариств допомоги нужденним учням гімназій і студентам вищих навчальних закладів у Києві. Його дружина, Єлизавета Володимирівна, донька ревізора Київського акцизного управління В. Хлопова, теж активно підтримувала благородні традиції родини Терещенків.
Донька – Варвара Миколаївна Терещенко – стала дружиною Б. Ханенка і розділила в подальшому пристрасть чоловіка до колекціонування творів мистецтва. Вона стала надійним помічником і однодумцем у всіх його справах – це дозволило Ханенку ще в більш значних розмірах розгорнути діяльність на ниві колекціонування, адже тепер в його руках зосередилися значні матеріальні засоби. За смаками й уподобаннями це була напрочуд вдала пара, що стала невід’ємною частиною розгалудженої родини Терещенків.
Старша донька Ф. Терещенка Надія була одружена з В. Муравйовим-Апостолом, подружжя активно займалося колекціонуванням  та меценатством.
Інша донька, Наталія Федорівна, акушерка за фахом, власним коштом утримувала пологовий притулок. Її чоловіком був граф С. Уваров – бердичівський повітовий предводитель дворянства.
Онук М. Терещенка Михайло Іванович – промисловець, землевласник, фінансист, політичний діяч і меценат. На початок  ХХ ст. він був одним із найзаможніших підприємців у Російській імперії, його статок становив понад 60 млн. рублів. М. Терещенко був депутатом 4-ї Державної думи Росії, субсидував опозиційні до уряду партії. Він фінансово сприяв перетворенню Київського музичного училища на консерваторію. На початку ХХ ст. у Санкт-Петербурзі на кошти Терещенка існувало видавництво «Сирин», де друкувалися твори поетів срібного віку, багато з яких були друзями щедрого мецената. М. Терещенко підтримував особисті стосунки, зокрема, з О. Блоком, крім того належав до однієї із петербурзьких масонських лож.
З початком Першої світової війни Михайло Іванович Терещенко стає активним співробітником Російського товариства Червоного Хреста, на власні кошти утримував шпиталі. Він брав участь у розробці опозицією плану військового перевороту в Росії саме напередодні Лютневої революції 1917 р. У віці 31 року він був міністром усіх складів Тимчасового уряду. Він був членом делегації Тимчасового уряду на переговорах з керівництвом УНР про автономію України, до якої ставився прихильно.
8 листопада 1917 р. Михайло Терещенко був заарештований більшовиками в Зимовому палаці і звільнений за викуп 100 тис. рублів із Петропавлівської фортеці. Пізніше він емігрував за кордон, де займався бізнесом у сфері фінансів у Франції та її колоніях.
Син Федора Артемійовича – Федір Федорович Терещенко був не тільки підприємцем, а й талановитим авіаконструктором. Наділений темпераментним характером і надзвичайним потягом до всього нового, особливо пов’язаного з технікою, Ф. Терещенко у власному маєтку організував аеропланну майстерню з аеродромом. Він не тільки копіював зарубіжні моделі. Але й удосконалював їх. В його останній конструкції аероплану «Терещенко-7», виготовленій 1916 р. у майстернях Київського політехнічного інституту, вдалося втілити найпередовіші досягнення тогочасного літакобудування.
Династія талановитих підприємців і організаторів цукрового виробництва Терещенків відіграла значну роль в економічному житті України другої половини ХІХ – початку ХХ ст. Вона уособила кращі риси тодішнього торгово-промислового прошарку, спрямувавши свої зусилля на вдосконалення суспільних відносин власними засобами – насамперед активною працею на теренах благодійності й меценатства.
Діяльність  Терещенків в Україні була припинена зі встановленням радянської влади. Опинившись поза законом як представники «експлуататорського класу», майже всі члени родини емігрували за кордон.
Сьогодні нащадки Терещенків прживають у Франції, Швейцарії, США.
Син Михайла Івановича, П’єр – інженер за фахом, відомий на Заході підприємець, за часу незалежності України співпрацював із бізнесовими колами у галузі телекомунікацій, точних технологій, розробки біопалива на основі цукрового буряка та ін. Його син Мішель, економіст за освітою, налагоджує ділові стосунки між французькими та українськими підприємцями, зокрема, в сільському господарстві, енергетиці та екології.
Син Надії Федорівни – Андрій Володимирович Муравйов-Апостол був одним із провідних британських журналістів. Після закінчення Другої світової війни переймався долею українських військовополонених. Його син Кристофер брав участь у відновленні церкви в с. Великі Сорочинці Миргородського району.

***

Династія Терещенків // Україна: хронологія розвитку. - К. : Кріон, 2011. - Т. 5: Імперська доба. 1800-1917 рр. - С. 166-177. : фот.
Енциклопедія історії України: у 10-ти т. – К.: Наукова думка, 2013. – Т.10. - 784 с.: іл.

Тимківський
Два козацько-старшинських, згодом – дворянських роди. Перший походить від Тимофія (Тимка) Антоновича, козака Бубнівської сотні  Переяславського полку, який, згідно з родовою легендою, «вийшов із Задніпрвської України» після Прутського походу 1711 р. Син його Василь, прозваний за іменем батька Тимченком, брав участь у турецькій війні за царювання Анни Іоанівни, пізніше став монахом Києво-Печерської лаври під іменем Віталія чи Вассіана.
Його внук Назар відомий уже під прізвищем Тимківський. Разом зі своїм батьком Назар брав участь у Хотинському поході під час війни з Туреччиною. Після завершення військової служби впродовж сорока років був настоятелем Покровської церкви у селі Войтовці поблизу Переяслава.
 Старший син Назара Тимківського -  Федір народився у Переяславі. Тут він закінчив семінарію, упродовж десяти років служив у Переяславській сотні, вісім років почмейстром, одержавши на цій посаді ранг полкового осавула. 1782 р. записаний у дворянство Федір Тимківський одержав ранг колежського асесора. У сім’ї Федора Назаровича і Ганни Савівни Тимківських народилося шестеро синів і три дочки. Наймолодшою із сестер була Гликерія. П’ятеро синів Федора Тимківського: дістали університетську освіту, два з них стали професорами.
 Найбільш вдало склалася доля Іллі Федоровича Тимківського. Він був одним із творців Харківського університету, його професором, а також засновником і директором Новгород-Сіверської гімназії. За тринадцять років (з 1825 по 1838) Ілля Федорович перетворив гімназію на одну з кращих, за що одержав звання статського радника та був нагороджений орденом св. Святослава ІІІ ступеня і тисячею десятин землі у Саратовській губернії.
Іван Тимківський, після закінчення Московського університету, службову кар’єру розпочав у Петербурзі. Його улюбленим заняттям була література. Він перекладав книги з німецької і англійської мов. Роман Тимківський був директором педагогічного інституту при Московському університеті, блискуче читав студентам цікаві лекції з античної поезії, викладав римську літературу на словесному факультеті.
Зокрема, він переклав роман А. Лафонтена «Природа і кохання» та трьохтомник творів богослова С. Геснера.
Василь Федорович Тимковський одержав освіту в київській духовній академії. У 1812 р. став на службу до державного секретаря  О. Шишкова і був його незмінним колегою в його подорожах Росією і Західною Європою услід за імператором Олександром І. Він працював над маніфестами в часи воєн із Наполеоном. Пізніше він служив в азіатському департаменті міністерства іноземних справ і був прикомандированим до О. Єрмолова на Кавказ, пізніше був призначений бессарабським губернатором. В. Тимковський, свого часу, притягався до відповідальності за справу декабристів як член Кавказького таємного товариства, однак його вина та, власне, саме існування кавказької організації не були доведені.
Роман Федорович Тимковський – літературознавець, мовознавець, автор низки праць з античної та давньоруської літератури. Він був дослідником «Слова о полку Ігоревім», до якого підготував фундаментальні коментарі, що залишилися неопублікованими та були втрачені. Його велика бібліотека, що складалася із рідкісних книг і рукописів, загинула під час пожару Москви в 1812 р.
Єгор Федорович Тимковський – дипломат, сходознавець. 1820 р. супроводжував у Пекін духовну місію. Результатом поїздки було 3-томне видання «Подорож у Китай через Монголію в 1820-21 рр.».
Сестра братів Тимковських – Гликерія Федорівна (в одруженні Максимович) була матір’ю М. Максимовича.
Син Іллі Федоровича Василь Ілліч – таємний радник, ймовірно, останній представник роду.
Іншого походження рід, що йде від козака Грунської сотні Гадяцького полку Тимофія, нащадки якого також засвоїли родове прізвище Тимковські. Син родоначальника – Осип Тимофійович І. Павловський характеризує його «син козака д. Княжной Полтавской губернии». Він одержав медичну освіту в Європі, був військовим лікарем, мав наукові роботи з медицини.
Іван Осипович Тимковський – дійсний статський радник, доктор медицини, служив у Московському військовому шпиталі. Він був директором гімназій та училищ Санкт-Петербурга. Крім того, І. Тимковський був героєм епіграм О. Пушкіна.
Один із синів  Івана Осиповича – Костянтин Іванович – лейтенант флоту, чиновник МВС Російської імперії, член таємного товариства М. Буташевича-Петрашевського (петрашевець) засуджений до 6 років арештантських рот.
Другий син – Олександр Іванович – генерал майор, учасник придушення польського повстання 1830-31 рр. Онук –Іван Платонович - генерал-лейтенант.

***

Енциклопедія історії України: у 10-ти т. – К.: Наукова думка, 2013. – Т.10. - 784 с.: іл.

Павловский И. Ф. Краткий биографический словарь учених и писателей Полтавской губернии с половины XVIII века: издание Полтавской ученой Архивной комиссии. – Полтав. Типо-лит. И. А. Дохмана, 1912, - 238 с.

Українці Санкт-Петербурга, Петрограда, Ленінграда... . - Вишгород : Сергійчук М. І., 2013. - 711 с. : іл.

Трощинський
Козацько-старшинський, згодом - дворянський рід, ймовірно шляхетського походження. У Енциклопедичному словнику Брокгауза і Єфрона читаємо: «… происходящий от племянника Мазепы Степана Трощинского – полковника гадяцького». В. Закалюжний пише: «… у Білій Церкві мешкав шляхтич Василь Степанович Трощинський. Козак Харитон Трощинський супроводжував матір гетьмана, Марію-Магдалину, ігуменю Києво-Печерського Вознесенського дівочого монастиря, у грудні 1687 року в Москву до цариці Софії».
На Запорізькій Січі був відомий кошовий отаман Матвій Трощинський. Серед білоцерківської шляхти згадується Василь Трощинський, котрий 1654 р. складав присягу на вірність російському престолу. Очевидно, він був батьком родозасновника – Степана Трощинського. Його ім’я згадується в джерелах за 1687 р., коли гетьман Мазепа відправив його з гостинцями на Москву до В. Голіцина. Мазепа призначив Трощинського господарем Гадяцького замку. Водночас він виконує ряд важливих дипломатичних місій. С. Трощинський одержав посаду Гадяцького полковника. У 1708 р. Гадяцький полк на чолі з С. Трощинським був відправлений Петром І до Польщі. Таким чином, він не брав участі у антимосковському повстанні, але, запідозрений у зраді, за наказом Петра І С. Трощинський був узятий під варту й невдовзі помер. Був одружений з дочкою полковника охочекомонного полку І. Новицького Марією і мав двох синів – Андрія та Івана.
Один із правнуків Степана – Андрій Прокопович був яреськівським сотником. Інший – Дмитро Прокопович - відомий державний діяч. Д. Трощинський розпочав свою службу в миргородському полку, незабаром отримав місце секретаря у князя Рєпніна, а потім у графа Безбородька, який підняв його по службових сходах.
 Він був відзначений званням статс-секретаря. В 1801 р., він був директором пошт і членом Державної ради, а потім міністром уділів, пізніше міністром юстиції. Незадовго до війни з Наполеоном, він вийшов у відставку і поселився у своєму маєтку в Кибинцях Миргородського повіту. Він був дуже великим землевласником, мав близько 70 тис. десятин землі і більше 6 тис. душ селян.
Після остаточного виходу у відставку він був обраний губернським предводителем дворянства. Маєток Д.  Трощинського став осередком ділового і культурного спілкування місцевих поміщиків. Серед останніх були і Гоголі-Яновські, свояки Трощинського за братом. Завдяки Трощинсьому М. Гоголь потрапив на навчання до ніжинської гімназії. Д. Трощинський свого часу зібрав багату бібліотеку, яка була розпродана частинами після його смерті.
Племінники Дмитра – Андрій Андрійович – генерал-майор. Командир Імператорського батальйону міліції, учасник придушення польського повстання 1794 р. та антинаполеонівських кампаній, двоюрідний дядько і покровитель М. Гоголя.
Іван Юхимович Трощинський – генерал-лейтенант, учасник антинаполеонівських кампаній, учасник війни 1812 р. і Бородінської битви, учасник закордонного походу російської армії 1813-14 рр.
У ХІХ ст. представники роду зосередили у своїх руках значні земельні маєтності, насамперед у Київській та Полтавській губернії. Наприкінці ХІХ ст. рід згас.

***

Енциклопедія історії України: у 10-ти т. – К.: Наукова думка, 2013. – Т. 10. - 784 с.: іл.

Закалюжний В. М. Козаки Полтавщини : біографо-історичні нариси про козаків Полтавщини XYII-XX століть. - Полтава : Оріяна, 2009. - 176 с.

Павловский И. Ф. Полтавцы: иерархи, государственные и общественные деятели и благотворители: опыт краткого биографического словаря Полтавской губернии с половины XVIII в. с 182 портретами. – Репр. Воспроизведение изд. 1914 г. – Х.: Сага, 2009. – 315 с.: ил.

Энциклопедический словар Брокгауз и Ефрон: репринтное воспроизведение издания Ф. А. Брокгауз – И. А. Ефрон 1890 г. – М.: Терра, 1993. – Т. 66. - 960 с

Тютюнник
В українській літературі відомі письменники Григорій і Григір Тютюнники. Починалася історія обох братів у с. Шилівка Зіньківського району Полтавської області.
Вони – брати по батькові. Батько - Михайло Васильович Тютюнник мав першою дружину Ївгу Григорівну Буденну, яка народила йому старшого сина – Григорія. Друга – Ганна Михайлівна Сивокінь, набагато молодша від чоловіка, стала матір’ю Григора Тютюнника. Курйозну ситуацію з наявністю у батька двох синів Григоріїв Тютюнник-молодший пояснює у книзі спогадів «Коріння». Насправді старшого брата назвали Георгієм, але під час оформлення документів відбулася плутанина, вияснили це тоді, коли Георгію-Григорію було уже років 16, а в цей час уже підростав молодший Григорій (Григір).
Всі Тютюнники, вправні й працьовиті майстри, жили заможно і тому Радянської влади не прийняли, стали в мовчазну опозицію до неї. Це від діда Василя Федуловича, особливо під час колективізації, передалося синам Павлові, Михайлові та Филимонові.
1937 р. першим із Тютюнників було заарештовано старшого дядька Павла Васильовича – дотепника, жартівника, великого життєлюба і оптиміста, він був розстріляний, майно його – конфісковане. Того ж року заарештували батька письменників – Михайла Тютюнника. Його приговорили до 10 років таборів. До рідного села він так і не повернувся, помер 1943 р. Тільки нещодавно за архівними джерелами було встановлено, що репресованим був і дід Григора Тютюнника по матері. 1930 р. М. Сивоконя було приговорено до 5 років вислання до північних районів.
 З часом його для Григора Тютюнника замінив старший брат Григорій. Стосунки братів були непростими – вони почали тісно спілкуватися лише після того, як молодший брат повернувся зі служби на флоті. Історію їхнього зближення Григір Тютюнник описав у книзі спогадів «Коріння».
О. Сизоненко так писав про Григорія: «Темний з лиця, аж посинілий, Григорій ніби завжди перебував під непосильним тягарем фронтових тортур та поранень – про це свідчили його великі страдницькі очі, затуманені постійним болем від осколка під серцем.
Першої ж миті нашого знайомства переді мною постав ще один мученик війни. Я багато зустрічав їх по госпіталях, провалявшись там після тяжкого поранення в Берліні майже два роки. Та відрізнявся від них Тютюнник-старший суворим спокоєм, внутрішньою силою, що вгадувалася в строгому погляді, бриніла в хрипкуватому басовитому голосі, що лунав гордовито і владно.
Слова скупі, навіть сухуваті: знав їм ціну і ніби зважував кожне перед тим, як вимовити».
Переживши голод, розкуркулення, насильницьку колективізацію та початок репресій у рідному селі шестирічний Григорій із матір’ю переїхав до дядька на Донбас. Дядько Филимон з тіткою взяли Григорія на виховання. Він почав відвідувати школу, тут уперше прочитав книжки українських письменників – у сім’ї Тютюнників любили художнє слово. Григорій навчався на літературному факультеті Харківського університету.
Після Другої світової війни тяжко поранений Григорій повернувся у рідне село. Потім учителював на Львівщині, працював у журналі «Жовтень». Займався літературною творчістю. Автор оповідань, віршів. За роман «Вир» удостоєний Шевченківської премії. Помер 1961 р.
Протягом свого творчого життя Григорій Тютюнник дуже чутливо сприймав питання національної самосвідомості українців. О. Сизоненко згадує його болючі слова: «… на Україні вбивається наша мова, все меншає українських шкіл по містах, а всі вузи, всі заводи й конструкторські бюро, всі наукові й державні установи зросійщені. Навіть у непохитному Львові вивчення української мови не обов’язкове, віддано на розсуд батькам: хочеш, щоб твоя дитина вивчала рідну мову, подавай заяву. Не хочеш, не треба… Це ж повна дискредитація, навіть знищення національної культури, самої нації».
Він тяжко переживав про творчу долю свого брата Григора, котрий повернувся зі служби в армії російськомовним: «У мене он брата ніби в ясир взяли: на Тихоокеанському флоті три роки прослужив і зрікся рідної мови. Листи звідти писав тільки російською. А зараз вступив на російську філологію Харківського університету і кпинить мене за те, що пишу українською мовою… у мене забрали єдиного брата… Доки не поверну його в лоно рідної мови, життя не буде, і літературна праця мені не в радість».
Перші свої літературні твори Григір Тютюнник писав російською. Служба в армії, праця на Донбасі, де переважно мав російськомовне оточення впливало на світогляд. Він викладав російську мову в школі, займався перекладами. Попри складні стосунки між братами, Григір тяжко пережив смерть брата. Повернення на малу батьківщину, праця в колгоспі, невдачі у особистому житті усе це не одноразово перевертало свідомість Григора Тютюнника, впливало на життя і творчість.
В українській літературі Григір Тютюнник піднімав найболючіші, неоднозначні проблеми.
Григір Тютюнник – видатний митець української літератури ХХ століття. Завдяки такому письменникові можемо говорити про художню довершеність та справжність української літератури. Осягнути масштаби неперевершеного таланту митця можна тільки за умови глибокого вивчення літературних джерел, його життєвого і творчого шляху, що для Григора Тютюнника є неподільною єдністю, бо саме із його ще дитячого світогляду, життєвих вражень, особливо дитинства та юності, викристалізувалося самобутнє художнє світовідчуття. Якщо ж говорити про образ світу митця, то він теж значною мірою сформувався в роки дитинства, досягнувши в літературній творчості майже всеохопної ідентичності з національним образом світу. Саме ця подібність, внутрішня спорідненість і визначають справжній талант (навіть геніальність) і є провідною ознакою художньої досконалості за всіх часів.
Григір часто повторював «Тютюнники довго не живуть».
Цькування у критиці, шельмування цензурою, конфлікти зі спілчанською номенклатурою, крамольні записи у листах, записниках – усе разом призвело до того, що він наклав на себе руки не доживши до 49 років. Трагічна доля братів Тютюнників – гордих, незалежних, свідомих своєї високої гідності, істинних патріотів багатостраждальної й непокірної України Саме козацтвом віяло від обох братів Тютюнників, талановитих, сумних і дотепних водночас. Мало таких людей народжує навіть наша щедра на таланти полтавська земля.
Слід згадати ще одного Тютюнника – Федора Григоровича. Двоюрідний племінник Григорія і Григора, що теж народився у с. Шилівці Зіньківського району Полтавської області. Він навчався у Харківському політехнічному інституті. Працював на заводах, у Всесоюзному науково-дослідному вуглехімічному інституті. Автор повістей та оповідань, лауреат обласної комсомольської премії ім. П. Артеменка. І. Моцар згадуючи своє спілкування з Ф. Тютюнником цитує його: «… в такому царстві й вигадувати нічого не треба, слід лише уважно все помічати і без глянцевої фальші передавати те, що бачиш, чуєш, відчуваєш. Природа – це колиска нашого життя, після Бога й Батьків немає нікого й нічого ближчого людині, як вона, природа…».

***

Атлантида братів Тютюнників // Нова газета по-полтавськи. – 2011. – 14-20 груд. (№ 50). – С. 9.
Недовговічні Тютюнники // Сизоненко О. Не вбиваймо своїх пророків. – К.: Дніпро, 2003. – С. 318-333.
Письменники Радянської України: 1917-1987: біобібліографічний довідник. – К.: Радянський письменник, 1988.  – 719 с.
Поклик рідної далини // Моцар І. Овиди пам’яті: літературні спомини, щоденники. – Полтава: Полтавський літератор. – 2010. – С. 68-77.