Видатні родини Полтавщини (У)

 Устимович
До історії Глобинщини увійшла відома українська родина Устимовичів. Козацько-поміщицький рід уперше згадується у 1787 р. на Хорольщині. Уперше згадується два хутори із 2 і 12 хат, що належали земському писарю Устимовичу (Сахно-Устимовичу).
Рід походить від Софрона (Сахна), сотника городиського і сина його Устима Софроновича  (Сохновича, Сохненка), сотника власівського. Від його імені та по батькові й утворилося родове прізвище. При спустошенні Чигирина він потрапив у турецький полон, в якому перебував багато років. У 1705 р. Устим одержує універсал, в якому Д. Апостол «шануючи давні значні у війську Запорізькому послуги пана Устима Сахненка, сотника Уласовського, та приохочуючи його до дальших таких же вірних і щирих послуг, наділяє його землею…».
На схилі літ він став настоятелем відомого Мотронинського монастиря на Чигиринщині з іменем Іларіон (Ігнатій). Він мав великий вплив на монастирських ченців, користувався повагою, відзначався розумом і чесністю. Фактично він керував життям монастиря але, прийнявши схиму, жив у печері.
Його син Василь Устимович Сахно-Устимович – значковий товариш Лубенського полку, пізніше приписаний до Миргородського полку. Одружений був із М. Апостол, донькою осавула полкового миргородського. Мав 4 хутори під с. Аврамівкою Хорольської сотні, збудував церкву в рідному селі.
Син останнього Андрій був суддею повітового суду в Хоролі.
Устимовичі перебували у родинних зв’язках із Безбородьками, Галаганами, Гамаліями, Кочубеями, Полуботками.
Яків Назарович Сахно-Устимович – значковий товариш Миргородського полку, полковий осавул. Його дружина П. Петровська – донька, полкового осавула.
Їхіній нащадок Прокіп Андрійович Устимович був учасником Комісії для опису колишньої Гетьманщини, а пізніше директором департаменту Морського Міністерства в Петербурзі.
До цього роду належав також Петро Максимович Устимович. Декабрист, член «Союзу благоденства». Притягався до слідства у справі, але не був покараний. Був приятелем О. Грибоєдова, статський радник, мемуарист. З 1821 р. під час служби в Грузії він був членом Кавказького таємного товариства, метою якого була незалежність Грузії.
Андріян Прокопович Устимович перебував на військовій службі. Був комендантом на Іллінському ярмарку в Ромнах і в Кременчуці під час холери в 1830 р. Брав участь у формуванні козачих полків 1831-32 рр. Вийшов у відставку з чином статського радника. Виконував обов’язки харківського цивільного губернатора, курський цивільний губернатор. Він був одружений з дочкою Г. Милорадовича.
Олександр Васильович Устимович – учасник воєнних дій на Кавказі. Був одружений з У. Висоцькою – дочкою поміщика Полтавської губернії.
Прокопій Андріянович Устимович – син губернатора А. Устимовича. Закінчив училище правознавства і розпочав службу, але у 1862 р. був заарештований у Полтаві у справі про українську пропаганду. Був переміщений на службу до Курської губернії. Був обраний на посаду першого всестанового голови м. Курська. Проявив себе як гарний господарник. За його ініціативи було відкрито Курське реальне училище, багато зроблено для благоустрою міста. У цей же час під псевдонімом Полтавін він писав вірші патріотичного характеру. Залишивши службу у 1874 р. П. Устимович поселився у своєму маєтку у Гадяцькому повіті. Був Гадяцьким, Полтавським предводителем дворянства. Його  дружина Софія Олександрівна, уроджена Безак – дочка київського генерал-губернатора.
Софія Олександрівна Устимович, залишившись удовою, присвятила себе благодійності. У своєму маєтку Ветхалівці Гадяцького повіту вона побудувала училище, обладнавши його бібліотекою, лазнею; відкрила фельдшерський пункт і аптеку. Під Гадячем у сосновому бору побудувала дачу для учителів. Частину свого гадяцького маєтку і садибу в Курську С. Устимович заповідала земським установам для благодійності.
Микола Миколайович Устимович за фахом був інженером-технологом. 1917 р. приєднався до українського національного руху, увійшов до складу Генеральної козачої ради Українського Вільного козацтва. Належав до монархічної організації «Українська народно громада», яка виступала за встановлення в Україні режиму сильної особистої влади і підтримувала прихід до влади гетьмана П. Скоропадського. М. Устимович був одним із кандидатів на посаду гетьмана. У своїх спогадах сам гетьман  П. Скоропадський назвав його «чудовим типом старого українця, дійсно не за страх, а за совість  любив Україну. Це чесна й шляхетна людина, у чому я мав можливість багато разів переконатись». Зважаючи на відданість М. Устимовича ідеї гетьманської влади, П. Скоропадський вирішив призначити його отаманом Ради Міністрів Української Держави,хоча й розглядав його кандидатуру як тимчасову, перехідну. Разом із П. Скоропадським Устимович підписав «Закони про тимчасовий державний устрій України», що стали наріжними каменями нового державного ладу. Загинув М. Устимович на вулицях Києва 1918 р., захищаючи зі зброєю в руках режим гетмана П. Скоропадського. Один із племінників М. Устимовича – О. Шульгин – перший міністр закордонних справ УНР, інший – В. Шульгин – герой Крутів.
Василь Васильович Устимович одержав вищу медичну освіту за кордоном. Мати його – Олександра Платонівна Родзянко. Одержавши у спадщину родючі землі він не став займатися сільським господарством, а заклав дендропарк у с. Устимівці. В. Устимович займався благородною справою – створенням унікального парку, цього домігся 1912 р. Він любив повторювати, що в парку лікувальною процедурою є музика дерев.
Протягом ряду років він обирався гласним Кременчуцького повітового земського зібрання, Кременчуцької повітової земської управи. Брав участь в обговореннях і практичному вирішенні питань медичного обслуговування, а також господарських.
В. Устимович був попечителем Устимівського училища, брав активну участь у роботі Кременчуцького відділення Полтавського товариства сільського господарства. Він стояв осторонь революції й не втручався у справи революційних селян. У буремні часи 1917 р. йому було майже шістдесят. Своє господарство В. Устимович добровільно передав робітничо-селянській владі, лише висловив прохання, щоб берегли дендропарк для нащадків.
Юрій Костянтинович Устимович – учасник Першої світової війни, генерал-майор, командир гусарського Лубенського полку, начальник Конвою гетьмана П. Скоропадського та генерал-хорунжий армії Української Держави у 1918 р. Учасник Білого руху, командир окремої кавалерійської бригади при обороні Криму 1920 р. На еміграції займався громадською діяльністю, писав мемуари.
Олександр Олександрович Устимович – один із організаторів українського військового руху в російській армії. У 1918 р. був особистим осавулом П. Скоропадського. З 1919 р. – учасник Білого руху, був експертом із українського питання в армії П. Врангеля. З 1921 р.  – на еміграції.
Сьогодні нащадки Устимовичів-Шульгиних мешкають у Києві, Канаді, США. Н. Пазуняк – Держсекретар в останньому уряді УНР  в  екзилі – представник роду Устимовичів.

***

Григор’єв В. На вітрах історії: монографія. – Полтава: АСМІ, 2012. – 291 с.: іл.
Енциклопедія історії України: у 10-ти т. – К.: Наукова думка, 2012. – Т. 9. - 943 с.: іл.
Українська революція 1917-1921. Полтавський вимір: події, постаті, документи: у 3-х кн. – Полтава: Полтавський літератор, 2017. – Кн. 1.- 920 с.

Шевченко С. Устимовичі // Зоря Придніпров’я. – 2011. – С. 2.